ми, а продовжував підтримувати з ними стосунки, приймати їх у себе.
„Гетьман широко відчинив двері гостинности тим, хто не сприяв відірванню України від Росії, хто вважав відокремлення України від Росії за акт державної зради“ (Черячукін: „Донская лєтопись“ № 3, стор. 170).
Герцоґ Ляйхтенберґ, головний організатор монархічної „Южної“ армії, каже: „У Скоропадського, розпочавши організацію Південної армії, я став бувати значно рідше, щоби не давати можливости його українським соціялістам ставити йому неприємні запитання“ („Спогади Ляйхтенберґа“, стор. 180).
„Особи, що оточували гетьмана, були далеко не на височині свого положення й не цілком йому віддані; більшість із них трималася гетьмана через матеріяльні вигоди, але за опору йому бути не мали змоги або не хотіли. Перебуваючи в його почоті, пробуючи розмовляти українською мовою, вони тут же насміхалися з незалежности України. Багато з них одверто казали, що вони служать Україні через брак чогось кращого. Навіть у гетьманському палаці вони запитували, як і коли зручніше проїхати на Дон і чи не можна там дістати якоїнебудь посади. Особи з колишньої аристократії, що перебували в Києві, генерали, громадські діячі, що знайшли собі там притулок, поміщики з тієї ж України — теж шкодили гетьманові. Прагнучи до кращих умов життя або повернення їм, навіть за допомогою карних відділів, заподіяних збитків, вони за спиною гетьмана провадили аґітацію проти нього ж“.
Це цитати зі спогадів генерала Черячукіна, що перебуваючи тоді в Києві, як донський посол, мав змогу спостерігати настрій серед гетьманського оточення (Черячукін: „Донская лєтопісь“ № 3, стран. 170).
1-го листопада відбувся зїзд Союзу Хліборобів-Власників, тих самих, що колись обрали гетьмана Самостійної Українськой Держави, і на той зїзд зявилася людина, що нічого спільного ані з Україною, ані з хліборобами-власниками не мала — Пурішкевіч, — і президія зїзду вважала за можливе дати йому слово. Він казав за єдину Росію, й „українські громадяни“ вітали його оплесками.
„На цьому зїзді всі поміщики виявили гостру непримиримість до оголошеної в гетьманській грамоті земельної реформи, що її опрацьовувало Міністерство Земельних Справ“ (стор. 405).
3-го листопада відбулося політичне офіційне побачення між гетьманом і отаманом Війська Донського Красновим, і, коли Краснов виголосив, на думку шановного автора, лише не дуже тактовну промову, що Українсько-Донський союз є початком того великого діла, яке гетьман має довершити, тобто обєднання колишньої Російської Держави в одно ціле (стор. 412) — то заперечень із боку гетьмана ж не було; а було це політичне побачення, політична промова! Qui tacet, concentire videtur — хто мовчить, той погоджується, — каже латинське прислівя.
