Шановний автор дуже незадоволений із представників Національного Союзу, що вони не вірили гетьманові й уживали заходів, щоби не бути захопленими новою лінією політики цілком несподівано.
А невже ж краще було б для України, для її самостійности, якби керманичі національного руху обидві свої руки віддали компромісовому гетьманському урядові, наївно заплющуючи на все очі, і друге „волім під царя восточного, православного“ застало б їх дійсно цілком непідготовленими?
Ні, хоч наша українська демократія, на жаль, майже ніколи не відзначалася пророчим ставленням до майбутнього, але в даному разі це був щасливий випадок. Сам же шановний автор, правда занадто стисло, зазначає, що „політичні настрої ускладнювалися ще тим, що в Києві звели собі кубла представники ріжнородних російських партій і русофільських течій. І ті, й другі хотіли зробити Україну базою для повалення большевиків і відбудови єдиної, неділимої Росії“ (стор. 406).
Цілком одверто існували „Русскій Союз“, „Совєт Государственного Обєдиненія“, „Національний Центр“, „Союз Возрожденія Росіи“, „Русь“, „Наша Родина“, „Монархическій Блок“ тощо.
На терені України вербувалися кадри до російського „Особливого Корпусу“, до суто монархічних: „Южной“, „Сєвєрной“ і „Астраханской“ армії, до добровольчої армії, яка в своєму основному пляні розгортання російських озброєних сил ще в початку листопада зазначала, що „частини Росії“, які заокупували німці, є пляцдарм для наступу добровольчої армії до середини Росії, джерело для комплектування тут частин добровольчої армії та район, що постачатиме ці військові частини („Архив русской революціи“ т. XVI, стран. 235). Неначе б і не існувало жадної Самостійної Української Держави.
Герцоґ Ляйхтенберґ у своїх спогадах зазначає, що іноді навіть німецька влада арештовувала офіцерів, які занадто одверто провадили в Києві аґітацію на користь добровольчої армії, але справа кінчалася тим, що через клопотання гетьмана заарештованих звільняли (стор. 168 його спогадів).
„Майже кожного дня, — каже він далі, — вантажні автомобілі везли з України ніби до Донського війська, а на самому ділі, на Кубань до Добровольчої армії набої для гармат і рушниць“ (ibidem, стор. 174).
А між тим в українських частинах був брак набоїв.
„Київ за тих часів, увосени 1918 року, продовжував втягувати в себе всю сіль російської буржуазії й інтеліґенції. Сюди потроху переїздили з Москви й окремі діячі й цілі організації“ (Деникін: „Очерки русской смуты“ т. IV, стор. 184).
І всі ці яскраво антидержавні, антиукраїнські кола провадили цілком вільно найворожішу аґітацію, якої ніхто не стримував; представники правих напрямків цих організацій, військові, члени аристократичних родів — були майже всі колишні приятелі та добрі знайомі гетьманові, й гетьман не зважав за потрібне порвати з ни-
