посаді міністра внутрішніх справ залишався товариш міністра внутрішніх справ із попереднього кабінету; коли пост міністра торгу й промисловости опосів кандидат протофісу, що орієнтувався, як каже сам шановний автор на стор. 398, на відбудову єдиної Росії; коли в кабінеті залишилися п. п. Гербель, Ржепецький, Завадський, які допіру прилюдно заманіфестували свою державну зраду й нічим цього не зріклися?
До речі, дуже жаль, що шановний автор не пояснює, в який спосіб у кабінеті, що ніби являв собою перемогу течії національного самостійництва (стор. 398), опинилися зазначені міністри зовсім протилежних переконань, чи таке вже гнучке сумління було в зазначених міністрів, чи член кадетської партії п. Ржепецький примушений був вийти з партії, зламавши своїм залишенням у новому кабінеті зазначену вище постанову партії з забороною вступати до кабінету, якщо кабінет не прилучиться до основних принципів записки десяти, чи п. Ржепецький на свій страх визнав, що можна ще деякий час не дотримуватися політики „одвертости“?
Це зовсім не був кабінет Національного Союзу, це був компромісовий кабінет із явними ворогами української державности в своєму складі.
і, може, навіть мали рацію ті представники Національного Союзу, що, не задовольняючись цим компромісом, прагнули негайного, цілковитого розриву з урядом (стор. 399).
Шановний автор величезну вагу надає грамоті гетьмана від 22 жовтня 1918 року.
„Здійснення зазначених у грамоті реформ справді могло сконсолідувати Українську Державу, скріпити її й разом скріпити й повагу та авторитет гетьманської влади. Але цього останнього якраз і боялася певна частина української демократії, для якої влада була головним обєктом усіх стремлінь і заходів, для захоплення якої вона була готова йти через найглибші потрясення й руїни й не цуралася найкрайніших демагогічних заходів. Ось чому, однією рукою впроваджуючи до кабінету міністрів своїх кандидатів, керманичі Національного Союзу другою рукою готовили гибіль гетьманського правління і створеного ладу, переговорюючи з ворогами Української Держави й організуючи збройне повстання проти гетьмана“, — так обурюється шановний автор на сторінці 402. Але ж забуває шановний автор додати, що зазначена грамота з обіцянками реформ була лише вексель на досить необмежений час і що людність давно вже втратила віру в самі обіцянки, бачачи на ділі зовсім протилежне.
І не цієї грамоти, що колись ще матиме наслідки, ніби боялися представники Національного Союзу, які вже задовго чекали на зміну орієнтації гетьманського уряду, які все ж таки надіслали своїх представників до компромісового кабінету, — вони боялися тих позалаштункових переговорів гетьманських кол теж із ворогами Української Держави — угрупованнями суто російської орієнтації, і бажали ці люди одержати владу не для самої влади, а щоб змінити її на цілком національну, близьку, зрозумілу народові.
