Зупинимося на хвилинку на титулуванні гетьмана. Шановний автор надає чомусь великої ваги титулу „Ваша світлість“ (стор. 74), але українські кола, що навіть прихильно ставилися до ідеї гетьманату, не могли не вбачати в уживанні цього чужого, цілком неукраїнського слова, знову ж таки прагнення до чогось російського й нехтування старого історичного титулування „Ваша ясновельможність“. Але це між іншим.
“Перші два місяці напруженої праці кабінету під головуванням Лизогуба довели, що основну лінію державного будівництва взято зовсім вірно, і що кабінет виявив повну здатність до ділової праці“. Так заспокійливо починає шановний автор XXV розділ своєї праці (стор. 374).
Алеж уже 8 липня гетьман змушений був звернутися до голови Ради Міністрів із листом, де наведено було чимало дефектів у цій праці. Виявилося, що добір осіб на місцях по Міністерству Внутрішніх Справ, до яких ніби безпідставно одіозно поставилися національні українські круги (стор. 91), справді був невідповідний; виявилося, що населення нічого не знає за намічені аґрарні реформи, що спекуляція процвітає, що широкому громадянству не відома вся лінія державного будівництва уряду (стор. 378).
Отже, якщо на таку прилюдну критику діяльности свого уряду пішов сам гетьман, то цілком зрозуміло, що вона, ця діяльність, не могла зустрінути співчуття й серед національних українських кол. Не треба ж забувати, що це були медові місяці (звичайно, в хронологічному розумінні) існування самостійної України, й ті, що їм було занадто дороге втілення цієї ідеї, може занадто боляче ставилися за тих часів до всякого замаху на цю ідею. Це ж так зрозуміло!
А між тим гетьманський уряд дбав лише за лад і порядок на певній території, що, завдяки збігові щасливих обставин, залишилася від колишньої Росії, ідучи на те, щоб ця територія протягом деякого часу звалася — самостійна Українська Держава, але готував із цієї території осередок для відбудування єдиної, неподільної, великої Росії; досить згадати за залишення російської мови, як державної, досить згадати за знаменитий закон про українське громадянство, де зазначалося урочисто, що всі „російські піддані, що перебувають на Україні під час видання цього закону, визнаються за громадян Української Держави“ (стор. 159).
Цілком можливо, що гетьман (як це свідчать Краснов, барон Вранґель, граф Келлер, князь Жевахов та інші росіяни) був і іншої думки, що він справді мріяв за утворення Самостійної Української Держави, але утворювати державу шляхом компромісів затрудно, а на рішучі кроки гетьман не рішався.
„Гетьман від самого початку свого правління щиро хотів і дуже дбав про порозуміння з українськими національними кругами, щоб обєднати біля українського державного будівництва всі національно настроєні елементи“ (стор. 379).
Але ж ця справа затягалася й затягалася — не через вину національних кол; вони ж зразу, як тільки справа ця від слів перейшла
