За Державного Контролера Афанасієва, людину досить відому в Києві, можна сказати, що це був щирий ворог і української самостійности, і української національности. Афанасієв узяв потім у міністерстві Гербеля теку міністра закордонних справ і навіть „хитався“, як досить делікатно каже шановний автор, y своїй льояльності щодо гетьмана (стор. 423).
Шановний автор бажає змалювати ще українським і Державний Секретаріят, де на чолі стояв п. Завадський, прокурор Петроградської Судової Палати за останніх часів царської реакції, що нібито твердо вів „національний“ курс. За помішників у нього були: п. Микола Могилянський, „український етнограф і археолог“, і Володимир Романів (брат Олексія), той самий, що, перебуваючи на своїй посаді, відмовився визнати себе за громадянина Української Держави і… залишився на тій же посаді.
Але там же мусить шановний автор із сумом додати, що п. Завадський, опинившися на еміґрації, в своїх спогадах заявляв, що стоїть він за „единство русскаго племени“ і проти „всякого сепаратизму“ (стор. 66).
А Микола Могилянський у своїх спогадах теж з еміґрації каже: «Я считаю себя русским, отечеством своим считаю Россію“ — (ст. 75 його спогадів). Зазначає він, що за часів праці в Державному Секретаріяті — „вера в будущую Россію“ не покидала його (стор. 91). І далі каже, що в складі Лизогубівського кабінету була міністри російського походження: Гербель, Афанасієв, Завадський, й „обвиненіе их в измєнє Россіи (тобто в самостійницьких українських прагненнях) не только фактически не может быть обосновано, но и просто неумно“ (стор. 93).
Щодо характеристики взагалі першого Лизогубівського кабінету спошлемося ще на авторитетного свідка, п. Дм. Дорошенка, що входив до кабінету, як міністр закордонних справ. Таке пише він наприкінці липня 1918 року: „Не почуваю під собою ґрунту у внутрішньому становищі краю… Так, як гадаю, мають покликати до кабінету ще двох, трьох, чотирьох українців… тоді справа наполовину вже виграна. Розуміється, зараз же має бути переведена земельна реформа — парцеляція більших маєтків за викупом, амнестія, переміна місцевої адміністрації, зміцнення національного курсу не на словах, а на ділі. Жду всього цього нетерпляче, бо як цього не буде за який тиждень, два, то готовий тратити віру в будь-яку рацію власної роботи й участи в цім правительстві“ (Дм. Дорошенко: «Мої спомини“, ч. III, стор. 76–77).
А людина, що теж входила до цього кабінету, як помішник державного секретаря, каже: „Міністерство Лизогуба не було сепаратистичним, воно жило надією на відродження Росії (стор. 93 спогадів Могилянського).
Отже, здається нам, що не вживаємо ми кривого зеркала, коли кажемо, що перший кабінет Лизогуба, в значній більшості, складався з людей чужих і ворожих до України й українства!
