рактеризує його шановний автор на сторінці 65. Забув лише додати шановний автор, що п. С. Гербель був ще й російським міністром земельних справ за царських часів.
При цьому призначенні шановний автор уже зовсім не дивується, як, мовляв, можна колишнього царського міністра запрошувати на міністра Української Держави.
Зайве й казати, що це був свідомий ворог усього українського, людина цілком російської орієнтації й цілком одверто ворожа до самостійности України.
У цитованій вище своїй книзі п. Андерсон так каже щодо політики Міністерства Продовольчих Справ: „Зі слів одного дуже видатного діяча цього міністерства політика ця головне полягала в масовій видачі дозволів на вивіз цукру й узагалі продуктів і скоріше повинна була б зацікавити дослідувача службових злочинів, ніж економіста“ (стор. 72).
Ці зазначені три міністерства, де, так би мовити тривіяльно, було найприбутковіше урядувати, і за допомогою представників яких буйно розвилася на Україні найріжноманітніша спекуляція, були переповнені особами, навіть не української національности.
Праці по них, може іноді й досить специфічної, було багато, й зроблено було чимало, але над усім же по цих міністерствах домінувала ідея відбудування великої Росії, й для неї, цієї наступної незабаром, великої, єдиної, неподільної Росії й провадилася робота. На Україну дивилися, як на тимчасову вивіску, як на базу майбутнього.
Пан С. Гербель, наприклад, оповідав князеві Трубецькому (майже ж уся титулована Росія тоді зїхалася до Києва), що, покладаючи надію на майбутній наступ на північ союзних та російських армій, він навмисне залишив недоторканими величезні припаси хліба й сукна на півночі Чернигівщини та Харківщини, що їх потім там легенько захопили большевики. (Спогади кн. Трубецького „Архив русской революціи“, т. XVIII, стран. 157).
Взагалі в розпорядженні правничої комісії Національного Союзу було дуже багато матеріялів, які яскраво говорили за величезні зловживання, звязані з іменем п. С. Гербеля. Можливо, що це було діло рук його найближчих прибічників. Матеріяли ці було передано до Верховної Комісії, але наступні події стали на перешкоді виявленню їх.
„Розвинення українського руху загрожує відірванням від Росії краю з найурожайнішими ґрунтами, з копальнями камяного вугілля, з багатими покладами руди, соли й інших природніх багацтв, які забезпечують буйний розквіт сільського господарства та промисловости, краю, що прилягає до Чорного моря з прекрасними пристанями“… це уступ із надрукованого в ч. 181„Кіевлянина“ за 1917 рік протесту професорів Київського Політехнічного Інституту проти сприяння національному рухові на Україні.
І одним із перших підписів на цьому протесті був підпис професора Ваґнера, якому менш ніж за рік довелося бути в складі уряду цього самого „відірваного від Росії краю“, як міністрові праці.
