леглих, на заяву його, що він переходить до іншої державної, але суто української установи: „Помните, что оттуда Вам возврата обратно уже не будет“.
А згадати голову Адміністраційного Генерального Суду Державного Сенату п. Д. Носенка, який казав секретарям: „Говорітє со мной по русскі — Вам ето будєт только полєзно, а мнє понятно“, який не міг припустити, щоби на засіданнях, іноді навіть цілком не прилюдних, якийнебудь сенатор доповідав українською мовою, він по цій доповіді брав справу, звичайно писану російською мовою, й уважав за обовязок повторити доповідь уже мовою російською.
Більшість цих сенаторів потім, зрозуміло, опинилася в „Добровольців“.
Ні, на нашу думку, не „точно“ висловився шановний автор, зазначаючи, нібито діяльність п. С. Шелухина продовжував п. М. Чубинський (стор. 371).
Діяльність п. М. Чубинського була зовсім протилежна діяльності п. С. Шелухина.
Цікаві риси п. М. Чубинського зазначені в „Моїх споминах“ Дм. Дорошенка, де на стор. 52, III частини, читаємо: „Коли він в 1919 році, опинившись у Сербії, прочув про успіхи сполученої галицько-української армії (це було напередодні здобуття Києва), то почав робити заходи, щоб якось зблизитися до Правительства У. Н. Р.“
На зміну М. Чубинського прийшов п. Олексій Романов, прокурор Віленської Судової Палати та член надзвичайної слідчої комісії за часів Московського Тимчасового Уряду.
За нього, правда, спочатку ще писалося в газетах, що він є син української письменниці Одарки Романової, але незабаром і з цим замовкли.
Сам шановний автор зазначає, що це був переконаний „русофіл“, який завзято боронив право російської мови (стор. 66). Згадує за нього в своїх спогадах і п. М. Чубинський, який і запросив п. О. Романова до себе в товариші. На Україні, каже п. М. Чубинський, п. О. Романов тримався примирчих поглядів, за українця себе не видавав, самостійником не був, у Катеринодарі поводився стримано, але, коли дістав у добровольців високу посаду й коли добровольці захопили Київ, то називав усіх своїх попередніх співробітників самостійниками й нагнав на Україні ка судових діячів цілковиту паніку (М. Ч., „На Дону“. Донская лєтопісь № 1, стран. 148).
А будучи ще міністром юстиції Української Держави, п. О. Романов у липні 1918 року казав таке, коли було порушено справу про повернення назад одного з недавніх чинів судової офіції: „Вашим переходом на службу в воєнно-юридическоє вєдомство Ви, конєчно, отрезали сєбє право возвратиться в судєбноє вєдомство даже на прежнюю Вашу должность“.
Увесь секрет же полягав у тому, що військова юридична управа користувалася з „недоброї“ слави українізованої установи, а судова офіція за часів гетьманських міністрів юстиції не являла собою
