На членів апеляційного суду було обрано таких членів ріжних окружних судів із досить великим стажем, як п. п. В. Богомольця, А. Вязлова, Г. Вовкушівського, І. Гусаківського, М. Ботвинівського, М. Міславського, М. Мірного, Д. Мірного, К. Грічука, О. Савицького й мирових суддів: І. Наврочинського й Р. Лащенка.
З них лише один п. О. Савицький (член Київського окружного суду) була людина порівнюючи молода, це був родич Сахно-Устимовичів, і в першому гетьманському кабінеті Сахно-Устимовича п. Савицького висовували навіть на міністра юстиції.
Правда, всі ці люди були справжні українці „національного напрямку“, члени українського правничого товариства, але не зважаючи на це, а може й через це, майже всіх їх, по поновленні судових палат, було залишено поза штатом, а в другій судовій інстанції знову стали засідати всі ці колишні члени судових палат, що аж сичали від ненависти до всього українського. „Треба ж було зберігати авторитет українського суду“, — каже шановний автор на стор. 376.
І як захоплюється шановний автор, кажучи про утворення Державного Сенату: „Так був зформований Державний Сенат Української Держави, котрий скупчив у своїх рядах цвіт юридичної думки й практики колишньої російської імперії“, — каже він, додаючи, що до Сенату ввійшли й такі заслужені діячі українського національного руху, як Дм. Маркович, П. Стебницький, С. Шелухин, А. Вязлов, Б. Кістяківський, М. Василенко та цілий ряд інших (стор. 375).
Але цих заслужених діячів українського національного руху й було ж свого часу обрано до Генерального Суду, отже ж не було в Генеральнім Суді осіб, які б не мали права залишитись і в лавах нових сенаторів.
Не зайве було б, до речі, згадати, як цей „цвіт юридичної думки й практики колишньої російської імперії“ поставився до найважливішого питання про державну мову тодішньої Української Держави, з якого приводу було доручено дати висновок прокуророві загального зібрання Сенату, колишньому товаришеві прокурора Київської Судової Палати, відомому монархістові та українофобові, п. Євгенові Лашкарьову; як досить просто розвязав цей добродій болюче питання, висловившися за існування на Україні єдиної державної мови — російської, на підставі… основних законів Російської Імперії, і як „цвіт“, уникаючи такого вже аж надто відвертого вирішення, величезною більшістю висловився за офіційне запровадження на Україні аж двох державних мов — російської та української.
Цікаво відмітити, як один із новопризначених сенаторів українського сенату Чебаков, той самий, що разом із Квіцинським, Оберучевим та Кірієнком у листопаді 1917 року стояв на чолі активно ворожого проти Центральної Ради російського руху, що офіційно наказував товаришам прокурора прислуховуватись до всіх прояв українського самостійництва та доповідати йому, як матеріял для наступного провадження судової справи з приводу державної зради, — вже, по утворенні самостійної України, казав одному зі своїх під-
