легше буде досягнути, може трохи й повільнішої, українізації периферії.
Новий же міністр гетьманського уряду найперш провів персональні зміни в міністерстві; усунуто досить урядовців, вся провина яких була в тому, що вони були „щирі“, — як тоді висловлювалися, і замінено їх на нових, уся послуга яких полягала в тому, що вони працювали в установах на терені Росії й нічого спільного з Україною не мали.
Українське Правниче Товариство, що налічувало в своєму складі до 100 правників-українців, звернулося до п. Чубинського з пропозицією допомогти йому в нових призначеннях, висовуючи відповідні кандидатури.
Гетьманський міністр, побачивши в цьому нібито замах на свої прерогативи, поставився з призирством до цієї пропозиції і не тільки іґнорував Українське Правниче Товариство, але вважав за потрібне закликати до життя колишнє „юрідіческоє общество“ при університеті св. Володимира, що визначалося ворожим ставленням до українства, й демонстративно сам брав у ньому участь.
Офіційно було зразу ж оголошено, що російська мова в судівництві є рівноправна з українською; це було де юре, а де факто, зрозуміло, після цього мало вже хто мав охоти вчитися та вживати української мови.
Каже шановний автор, що при Міністерстві Судових Справ 20 травня 1918 року було поруч із комісією для перегляду заведення генерального та апеляційних судів (або, просто кажучи, для скасування їх) засновано й комісію по виробленню української правничої термінології. Але, на жаль, примушені ми зазначити, що цю останню комісію призначено було ще на засіданні Малої Ради 24 березня 1918 року.
Ця комісія, де брали участь такі знавці мови, як небіжчик академік Орест Левицький, академік Кримський, професор Тимченко, — за часів гетьманату фактично перетворили себе на комісію перекладу законодавства на українську мову.
Авторові цих рядків довелося працювати в цій комісії, і він пригадує, як швидко та споро посувалася вперед її праця, як досить незабаром було виготовлено переклад „Устава о наказаніях, налагаємих мировими судьями“. Але також памятає він, як із кожним засіданням усе недоброзичливіше ставилося міністерство до цієї комісії, що примушена була потім шукати собі притулку на приватних помешканнях.
Звичайно, що за справу видавання перекладів у міністерстві ніхто й не думав братися.
Як взагалі ставився п. Михайло Чубинський до справ утворення на Україні українського суду, зазначає сам шановний автор, підкреслюючи, що п. Чубинський потім пішов на службу до Деникіна й заявив себе прихильником „єдиної неподільної Росії, стараючись всіма способами „реабілітувати“ себе з українства“ (стор. 65).
