ність удержувані на приватні кошти карательні загони, які чинять ґвалтовні речі“.
Великі землевласники були цілком задоволені, а українське селянство (цього, з їхнього погладу, звичайного російського „мужика“) годували обіцянками та ріжними проєктами земельних реформ.
Навіть німці змушені були ставати на перешкоді такій земельній політиці.
Варт пригадати відомого обіжника графа Кірбаха теж у серпні з приводу того, що німецьке командування з міркувань охорони спокою та ладу в країні запротестувало проти вже проведеного з боку Колокольцева в Раді Міністрів закона про підвищення орендної земельної платні.
Кінець-кінцем сам гетьман ізмушений був узяти на себе ініціятиву вирішити земельне питання. Наприкінці жовтня організовано було вищу земельну комісію, на чолі якої не лише номінально, але й фактично став гетьман, головуючи майже на кожному засіданні й примушуючи до скорішого та сприятливішого для селянства вирішення справи (стор. 290).
І лише на початку листопада 1918 року наступник Колокольцева, В. Леонтович, устиг виготовити проєкт земельної реформи, дуже демократичний, на еволюційних засадах, що цілковито відріжнявся від проєкту Колокольцева. Гетьман затвердив цього проєкта, й він мав бути проведений як закон у Раді Міністрів, але це було вже zu spät!
Перший міністр юстиції за гетьманських часів був професор Михайло Чубинський, із зовнішнього боку ніби цілком відповідна кандидатура, син славетного українського етнографа й громадського діяча, навіть автора українського гімну; за студентських ще років брав участь у перших прилюдних українських виставах у Києві за співучастю Заньковецької й Садовського, але, знову „але“, як майже в усіх гетьманських міністрів, українців із походження, — але цей українець зразу ж став давати перевагу чомусь усьому російському перед українським,
Здавалося б, повинно бриніти, як аксіома: в Українській Державі повинен бути український суд, але на цю аксіому за часів гетьманства на Україні звертали дуже мало уваги.
Велику роботу щодо утворення на Україні українського суду розпочав міністр судових справ за часів Центральної Ради, п. Сергій Шелухин: було утворено генеральний суд (законом ще з 17 грудня 1917 року) й апеляційні суди.
До цих установ було обрано не лише добрих, відомих правників, але, цілком зрозуміло, й свідомих українців.
Судові Палати було скасовано, й увесь персонал цих інституцій, що не знайшов собі місця в нових українських, зрозуміло, залишився поза штатом.
Міністерство Судових Справ, що також було зорганізовано на суто українському тлі, добре розуміло, що верхівки судової офіції на Україні повинні бути українські в першу чергу, тоді вже значно
