Вважаємо за не зайве додати, що цей п. Колокольцев, позбувшись теки в українському уряді, зараз же переїхав до Деникіна, тримав там також теку земельних справ в „особом совєщанії“, й що навіть сам Деникін характеризує п. Колокольцева, як „правого“ („Спогади Деникіна“ т. IV, стор. 206).
За товаришів міністра земельних справ були п. п. В. Брунет і Г. Бурлаков, з яких другий теж разом із Колокольцевим працював у Деникіна.
Ці люди, цілком далекі від тодішньої психології українського селянства, дивилися на нього, як на стихію рабів, що повстали, й так же до нього ставилися.
„Міністр земельних справ Колокольцев, досвідчений земський сільсько-господарський діяч, щирий і переконаний прихильник утворення кляси сильних економічно селян-хліборобів, наштовхнувся з перших днів своєї діяльности на опір із боку персоналу власного міністерства, зформованого за часів соціялізації майже з самих есерів. Він зміг приступити до нормальної праці не раніш, як по цілковитій реорганізації міністерства й звільненні найбільш завзятих протестантів, що довело до загального страйку урядовців усіх міністерств і до обвинувачення міністра в поході проти „українців“.
Так оповідає шановний автор на сторінці 284 про розпочаток роботи цього міністерства, що чи не найбільше спричинилося до загибелі самого гетьманату.
А коли розпочалася „нормальна праця“ в міністерстві, українське селянство почуло, що замість обіцяних і неодмінно потрібних реформ повертаються знову царські часи.
„Злонамірна аґітація ширила чутки не більш, не менш, як про повернення панщини“ (стор. 284).
Але ж були якісь підстави, щоб ширити цю аґітацію, щоб цій аґітації вірити.
Що ж давало матеріял для цієї аґітації, як не розпорядження самого міністерства земельних справ?
На місцях запанували земельно-ліквідаційні комісії з майже необмеженими уповноваженнями, що мали розглядати справи про зламання прав власників та орендарів землі по 1 березня 1918 року вчинками окремих осіб, сільських громад та ріжних революційних установ, що мали вирішувати всі справи про повернення відшкодовання за втрати поміщиків під час революції, за користування майном, за засіви, зроблені на поміщицьких землях (стор. 289).
Цілком зрозуміло, кого було поставлено на чолі цих комісій і як ці комісії, повітові старости, державна варта, охоронні сотні почали наводити лад у земельних стосунках на селі.
Не даремно міністр внутрішніх справ Кістяківський зазначав у своєму обіжникові, виданому в серпні 1918 року: „З виданням статута тимчасових земельно-ліквідаційних комісій установлено законний порядок щодо повернення збитків, які мають землевласники, і до повернення одібраних у них маєтків, а також і інвентаря. Тим часом у багатьох місцевостях все ще й досі провадить свою діяль-
