Але, не зважаючи на здивовання п. Дмитра Дорошенка, коли не був ще в гетьманському уряді, як то можна колишнього російського посла п. Шебека запрошувати на посаду керівника політики Української Держави, вже по призначенні п. Дмитра Дорошенка на міністра закордонних справ, колишніх російських послів п. І. Коростовця й барона Розена та військового аташе генерала Баженова було призначено на відповідні посади репрезентантів та керівників закордонної політики Української Держави в певних державах (стор. 154–155).
Ще Міністерство Народнього Здоровля й Опікування можна виділити до міністерств „небезпечних щодо українізації“, до міністерств, що, як зауважує шановний автор, викликали незадоволення тих елементів, що до української національної справи ставилися або байдуже, або неприхильно (стор. 315).
Але мало був винний п. Любинський, за якого вже доводилося згадувати, в українському напрямкові свого міністерства. Це робили вищі урядовці міністерства, що залишилися ще з часів Центральної Ради й що „мали яскраво зазначену національну українську фізіономію“ (стор. 314). Щодо Любинського, то за нього досить сказати, що він не випустив теки з рук і в кабінеті Гербеля, з виразним курсом на відбудування єдиної Росії.
У Міністерстві Ісповідань, за часів міністерування професора Зіньківського, весь час ішла гостра боротьба проти цілком самодержавних прагнень вищих представників російської церкви. Зіньківський не мав рішучости (а може й не хотів цього) виступити проти них цілком одверто, й перемога була за ними.
Лише потім уже (за часів міністра О. Лотоцького) міністерство взяло певний і рішучий курс на автокефалію української церкви „не лише церковну, але й національну українську потребу“ (стор. 317–334).
Перейдемо до Міністерства Земельних Справ, міністерства, що повинно було б відіграти величезну ролю для збаламученого моря українського селянства, а що в дійсності відограло найшкідливішу для самого гетьманату.
Поновлення приватної власности на землю, що його було оголошено в гетьманській грамоті від 28 квітня 1918 року, слова й обіцянки самого гетьмана цілком відповідали характерові й психології українського селянства, із цього можна було й неодмінно треба було скористати якнайкраще та якнайскорше. Але гетьманський уряд, як ми вже знаємо, не побажав доручити теку Міністерства Земельних Справ п. К. Мацієвичеві, і на чолі цього міністерства, в діяльності якого були зацікавлені не тільки українські селяни, але найвпливовіші за тих часів великі земельні власники, було поставлено п. Колокольцева.
Великий дідич Харківської губ., вчений аґроном, колишній голова Вовчанської Повітової Земської Управи, — це й усе, що може сказати шановний автор за цього, теж, очевидячки, „українського громадського діяча не національного напрямку“ (стор. 63).
