держави. Але, згодившися в імя добра України взяти на себе предложені йому обовязки, він прирік, що свої федералістичні симпатії заховає на глибині душі, а всі свої сили віддасть на службу самостійній Українській Державі“ (Дм. Дорошенко „Мої спомини“ ч. III, стор. 8).
Зазначається також у щойно цитованих споминах, що барон Штайнґель протягом усього часу перебування на посаді посла в Берліні не спромігся познайомитись абсолютно ні з ким із німецьких парляментарних кругів.
„Це була його помилка, яка дала себе відчути“ (ч. III, стор. 91). Як ставився взагалі барон Штайнґель до репрезентації українських національних інтересів, зазначено в тих же споминах: „При зміні (жовтневій) кабінету й зміцненні національного курсу становище барона Штайнґеля могло би стати незручним“ (ч. III, стор. 82).
А щодо співробітників берлінського посольства, то краще знову дамо слово авторові „Моїх споминів“: „Про них справедливо (підкреслення наше — Гл. Л.) встановилася думка в Берліні, що це „росіяни з українського посольства“, а дехто з них був абсолютно чужий українській справі“ (ч. III, стор. 10).
Хай читач сам зробить висновок, чи корисні були для Української Держави такі її репрезентанти в Берліні!?
Хай читач сам зробить належний висновок, коли більше на місці були ці „росіяни з українського посольства“, — чи коли творилося самостійну Українську Державу, чи коли вже було оголошено курс на єдину неподільну, коли гетьман приєднався до цього курсу, коли сам міністр закордонних справ п. Дм. Дорошенко (правда, опинившись уже не у справ), єдиний, можна сказати, справжній українець у цілому Лизогубівському кабінеті, писав із Берліна до гетьмана виправдального листа „сам уже не знаю чому“ російською мовою (ч. III, спомин. стор. 109)?!
Та майже нічого не можна закинути проти українських репрезентацій у Відні з п. В. Липинським, у Софії з п. Олекс. Шульгиним на чолі, тільки треба було б додати, що призначення п. Ол. Шульгина трапилось не на бажання гетьманського уряду, а на бажання… болгарського царя. Ось як оповідають за це „Мої спомини“ проф. Дм. Дорошенка: „Ф. А. Лизогуб мав свого кандидата й дуже обстоював його. Але в даному разі допомогло те, що сам болгарський цар Фердинанд, що дуже близько приймав до серця справи Української Держави й дуже тішився з факту її повстання, конче хотів, щоби послом до Софії було призначено не якогось колишнього російського достойника, а українського національного діяча. Про таке бажання царя зробилось відоме від болгарського посла в Києві проф. І. Шишманова.
Виставлену від Міністра Закордонних Справ п. Дм. Дорошенка кандидатуру п. Ол. Шульгина зустріли в Софії з великим задоволенням, і через те вдалося провести її в Києві“ („Мої спомини“ ч. III, стор. 11).
