Не варт згадувати й за сумної памяті трактат із Всевеликим Військом Донським, що на підставі його аж три округи з українським населенням, навіть не запитавши його згоди, було закріплено за Доном.
Але на Міністерстві Закордонних Справ полягав ще найважливіший обовязок — добросумлінно та гідно репрезентувати за кордоном не тільки українську державність, але й українську національність, доводячи там, що молода держава є не провінція колишньої Росії, яка через ті або інші причини йде на тимчасову самостійність, щоби потім, по відбудуванні Великої Росії, знову злитися з „єдиною неподільною“, а що це є цілком незалежна національна Українська Держава, яка знову здобула собі колишню свою самостійність, свою державність і тепер прагне й має на те цілковите історичне право, вже назавжди залишитися такою.
І тому цілком зрозуміле, цілком слушне було здивовання пана Дмитра Дорошенка (тоді ще не члена уряду), коли він довідався, що гетьманський уряд мав на меті на посаду міністра закордонних справ запросити колишнього російського посла у Відні, Шебека, а йому, п. Дорошенкові, запропонувати лише посаду товариша міністра.
„Як можна колишнього російського посла запрошувати на посаду керівника політики Української Держави“? — каже він у своїх споминах „Мої спомини“ (ч. II, стор. 89).
Це той Шебеко, що відіграв не малу ролю в російських правих організаціях, що брав участь у відомій делеґації до Яс у листопаді 1918 року, яка мала заявити представникам Антанти, що „перші ж відділи союзник військ принесуть із собою тверде рішення не визнавати окремих державних уформувань, утворених німцями за для розділу Росії“ (стор. 411), а між тим цей самий Шебеко мав маєтки на Україні, отже за термінологією шановного автора це ніби теж „український громадський діяч не національного напрямку“.
Щодо обсадження посольських посад, то найвідповідальніша й найповажніша справа була обсадити відповідними особами українське посольство в Берліні, що за тодішніх часів, зрозуміло, мало відогравати може навіть більшу ролю, ніж саме Міністерство Закордонних Справ, на всі сто відсотків являючи собою посольство Української Держави.
„На посаду посла в Берліні було призначено барона Федора Рудольфовича Штайнґеля, давнього й дуже популярного громадського діяча в Києві. Малося на увазі обсадити цю посаду людиною, яка зуміла б піднести престиж Української Держави в Берліні. Це у великій мірі й удалось баронові Штайнґелеві“ (стор. 152). Оце майже й усе, що сказано в історії шановного проф. Дмитра Дорошенка про берлінське українське посольство за часів Гетьманщини.
Та для більшої „точности“ й „повности“ не завадило б до цього додати, що барон Штайнґель під час призначення на посаду „відверто заявив, що, будучи по своїх переконаннях федералістом, він не зважується заняти пост, який вимагає оборони самостійности
