найвідповідальніші часи творення своєї Української Держави, коли кожна година, кожна хвилина повинні були бути на суворому обліку.
Але ж саме життя цілком розбило й міркування гетьманського міністра, й оборону їх із боку шановного автора. Досить сказати, що протягом 1918 року було видано 673 книжки українською мовою! Отже був попит на такі книжки.
Послуга Василенкова була в тім, що він залишив на місці майже весь вищий апарат міністерства, а на цих посадах ще за часів Центральної Ради посідали українці, такі, що, не зважаючи на свою освіту, були добре обізнані з рідною мовою, вживали її, шанували її й створили велике діло в історії України. І цілком слушно зазначає автор, що навіть по поваленні Гетьманату, за часів Директорії, в міністерстві освіти майже нічого не треба було переформовувати. Але треба для більшої точности зазначити, що послуга в цьому головне полягає на апараті міністерства, трохи на міністрі Стебницькім і замало на міністрі Василенкові, що наприкінці своєї діяльности недвозначно заявив себе за прихильника єдиної неподільної, що ніяк не міг примусити себе підписуватися „М. Василенко“, а не „Н. Василенко“.
У всякім разі Міністерство Народньої Освіти було майже єдине, не лічачи Міністерства Закордонних Справ та може ще Міністерства Шляхів, яке, не зважаючи на всі гальмування з боку самого міністра Народньої Освіти, цілого уряду й влади на місцях, зробило велику культурну справу для України, як нації, як держави.
Справді, міністр шляхів Бутенко був майже єдиний міністр лизогубівського кабінету, що свідомо фактично спирався на національний український залізничний елемент, підтримуючи його зі свого боку й матеріяльно, й духовно. І хоч було це міністерство більмом на оці для інших міністерств, хоч і закидали йому, що воно, замість організуватися, лише українізувалося, але наслідки роботи його були добрі цілком, й „українізовано“ було залізниці й апарат міністерства, й працювали українські залізничники як слід. Варт пригадати залізничний страйк, що його запровадили були большевицькі елементи, — і повалення його виключно за допомогою національних залізничних елементів. Майже цілком нормальний рух по українських залізницях уже влітку 1918 року по попередній розрусі яскраво свідчить, що можна було зробити, спираючися на свідомі українські елементи (стор. 311–314).
Не багато доводиться говорити про саму роботу Міністерства Закордонних Справ.
Цілком зрозуміло, що розвиватися успішно вона за тодішніх умов опікування з боку німців змоги не мала, й тому немає нічого дивного, що найважливіші справи: мир із Росією, обєднання з Кубанню, повернення Басарабії, протест проти анулювання з боку Австро-Угорського уряду таємного договору про розподіл Галичини тощо, через ті або ті причини потерпіли, як то кажуть, цілковите фіяско.
