На посаду другого товариша міністра освіти він запрошує Красуського, одного з фахівців гетьманських часів, що не мав нічого спільного з українством; рекомендує утворювати, головне на громадські кошти, нові українські гімназії поруч із старими російськими, що існували цілком на державні кошти, й де все повинно було залишатися, як за російських часів, тільки додавалося обовязкове навчання української мови й літератури та історії й географії України, але мовою російською, і кінець-кінцем в Українській Державі російські школи стали в упривілейованішому стані, ніж українські, яким не відводилося навіть приміщень.
А два українські університети! Це ж було все таки щось другорядне в порівнянні з трьома російськими.
Шановний автор ніби бажає навіть захищати цю точку погляду тодішнього міністра освіти.
„На Василенка було багато нарікань із боку українських національних кругів… У цих наріканнях була правда лише в деяких чисто формальних справах… до українізації школи на Україні треба було ставитися дуже обережно й тактовно. Так властиво й розумів задачі шкільної політики на Україні Василенко, як український міністр народньої освіти“. (Стор. 339–339).
Правда, на стор. 95-ій II частини „Моїх Споминів“ Дм. Дорошенка зазначено ніби трохи інакше: „Мені прийшлося виступати й проти М. П. Василенка, хоч як я поважав його й любив, коли стало ясно, що він занадто (підкреслення наше — Гл. Л.) слабо веде національний курс у Міністерстві Освіти“.
На сторінці 339 своєї історії шановний автор продовжує захищати „взятий курс“ у Міністерстві Освіти: „Василенко мав рацію. Історичні обставини складалися так, що українська мова давно вже була витиснена з громадського вжитку (це на Україні — 1918 року!). Майже всі освічені люди на Україні вживали російської мови (добре, що, на щастя, були ще й неосвічені!). Українське національне й державне відродження наступило й почало розвиватися так швидко, що далеко випередило нормальний процес розвитку української мови та й поширення серед усіх верств. Та й трудно було вимагати від людей, на долю яких випало серед хаосу війни та революції творити державу й обороняти її зі зброєю в руках, щоби вони позасідали за букварі й читанки й ретельно виучували б мову!“ (стор. 339), — каже шановний автор.
Але ж були й такі, як може це й не дивно, й навіть чимало їх було; а чому ж не можна було вимагати знання української мови від тих, що звуть себе українцями й не тримають зброї в руках? (А за часів гетьмана й не дуже то треба було тримати зброю). Чому не вимагати було знання української мови від учнів на Україні, надаючи їм усіх засобів вивчитися цієї мови? До розпочаття учбового року гетьманське міністерство освіти мало аж чотири місяці, протягом цього часу мали ж змогу підучитися української мови ті, хто бажав бути за вчителів та викладачів у гімназіях та школах на Україні, не зважаючи нібито на канікулярні часи, бо це ж були
