дійти, і тоді тільки ми мали б змогу укритися від ворога. При хуторах зібралося до 40 шабель — 1-ої й 2-ої нашої чети. Спішуючись, відбивали вони атаки червоних, які, оточуючи хутори, вживали всіх заходів опанувати їх. Наші добре розуміли, що коли б москалям пощастило захопити хутори, то вони переняли б і нас, і всю нашу піхоту, не допускаючи до лісів, які давали б нам захист. Нарешті побачили ми нашу піхоту, яка разом із тачанками спокійно, в цілковитому порядкові, з боєм відходила від Авратина. Зараз же за нею посунулися густі маси ворожої кінноти. Зміцнив тоді свій наступ ворог і на нас, поступово відкидаючи нас за кожну хату. Нас було тоді біля 40, а ворога щонайменше 100, а багато ще укривалося за цвинтарем та за горбами.
Горою ж, ліворуч від нас, без перерви, посувалася маса ворожої кінноти; очевидно, щоб оточити Авратин зі сходу та, як ми вже потім довідалися, щоби наздогнати обоз, який, не затримуючися в Авратині, посунув далі. З великим зусиллям доводилося нам утримувати хутори й дуже поволі віддавали ми двір за двором, і, нарешті, москалі остаточно відігнали нас від останньої хати. Тоді ми відійшли, прикриваючи ліве крило піхоти, і так уже слідували до села. На наших очах ворог ще двічі розсипався в лави. За 1,200–1500 кроків від нашої лінії йшло кілька колон піхоти; її групи усіяли цілісіньке поле. По невдалій атаці на нас одні відходили, а натомість заміняли їх нові групи. Перша лінія кінноти була вже за 500–600 кроків від нас, але по ній не стріляли, підпускаючи ближче. Москалі були вже близько; йшло їх до атаки шабель 250–300. Але ось блиснули вогники рушничних стрілів; чотири, одна по одній, сальви ніби оживили піхоту, й вона з криком „Слава“ кинулася до контр-атаки проти ворожої кінноти. Ворог збитий укупу, почав швидко відходити. Ясно було видно на полі коней без їздців, їздців без коней, трупи людські та кінські.
По тому деякий час було спокійно, але незабаром ворог розпочав на нас міцно насідати з лівого боку. Треба було змінити фронт, і піхота, забираючи нас до себе, почала перешиковуватися під час руху. Було наказано всій кінноті зібратися разом і вийти за Авратин, освітлюючи околиці, як аванґард. Переїхавши впоперек через село, ми під гору вїхали до лісу. З краю це був сіяний молодняк, а далі старий ліс. По той бік лісу побачили ми, як лава ворожої кінноти за яких 1,500 кроків від нас атакувала наш обоз, що був під лісом і якого майже не було видно. Дорогу нам було відрізано, і ми не мали змоги боронити обоз. У лісі зєдналися ми з рештою нашої кінноти. Від Авратина ж доносився шум-гамір запеклого бою. Кіннотчик наш, що допіру прискакав, повідомив, що наша піхота ввійшла вже до села, але що назустріч туди ввійшла також і ворожа піхота. Всіх нас опанував непевний настрій, і вирішено посуватися не на північ, як досі, а на захід — молодняками та перелісками, вичікуючи, чи не надійде піхота. Щось за годину кілометрів за 8–9 від Авратина до нас підійшла нарешті наша піхота, а з нею сотники Пащенко та Аксюк. Підполковник Чорний був із нами.
