відступати за село, але ворог був вже за яких 300–400 кроків від нас. Чвалом вийшли ми з села, а москалі вїхали в нього. Нам допомогло те, що з обох боків села була багниста річка, і широко розгорнені перші ворожі лави тільки серединою попали до села, а бокам довелося топитися та збиватися до середини, до дороги. Але й так ворожий центр, принаймні 200–300 шабель, підпертий іззаду колоною, щосили гнав на нас. Отже скаженим темпом проскочили ми Рогозну. Але під Семенівкою колони, які мусили оточити нас і яким досі не сприяв ґрунт, значно наблизились, особливо правобіч, і якби не річка, напевно відрізали б нас ще в селі, та нам пощастило проскочити під градом куль. За Семенівкою, на великому просторі, на кілька кілометрів завдовжки й завширшки, ми знову витяглися в лаву й почали, спочатку спішуючись, а потім і з коней, відстрілюватися. Було видно, що довга шалена погоня потроху розстроїла московські лави, бо деякий час вони навіть не показувалися з села, а завдяки місцевості, ми могли не боятися, що нас несподівано оточать із боків. Нарешті вони почали потроху висовуватися, стараючись обігнути наші фланги, але кілька рішучих контр-атак підполковника Палія то на один, то на другий їхній фланг, — здержували їх. За яких 4 кілометри від нас, під с. Браталовим, стояв наш обоз.
Ворог далі насідав на нас. Потроху наша лава збилася докупи, й розпочався наш відступ уже чвалом. Тоді було ранено підполковника Палія. Підтримуючи з обох боків, пощастило допровадити його до обозу. Маючи ворога за яких 300 кроків позад себе, влетіли ми за лінію вишикованої й приготованої до бою нашої піхоти й кулеметів. Побачивши нового ворога, передня ворожа лава трохи затрималась, але незабаром, дістаючи все нові та нові підсилки, знову кинулася з криками „Ура“ до атаки, але твердо й спокійно стояла наша піхота — кожен тримав рушницю напоготові, кожний розумів, що лише активна оборона може врятувати справу й життя. Підпущені на яких 200 кроків і зустрінуті кількома сальвами з більше ніж 300 рушниць і 7 кулеметів, москалі, залишаючи рясно трупи, повернули назад. Отже, з фронту витримуємо, а якже з флангів? А з обох флангів уже помітно було рух московських колон, щоправда, ще далекий. Покищо місцевість нам допомагала.
Беручи все це під увагу, новий наш командир, підполковник Чорний, наказав кінноті відступати за село й поволі посуватися в напрямку на с. Авратин. Піхота, відбивши кілька московських атак і відступивши за Браталів, теж відходила з боєм. Обоз, маючи при собі раненого підполковника Палія, біля 30 кіннотчиків із кіньми без сідел раненими, 50–80 козаків ще неозброєних та 30 озброєних кіннотчиків, — ще раніше пройшов до Авратина. Ідучи на правому крилі ззаду кінноти, мусили ми весь час без перерви спішуватися й обстрілювати ворожих кіннотчиків, що показувалися праворуч від нас. Так дійшли ми до хуторів, що розкинуті за яких 2 кілометри праворуч від Авратина. Перед нами в долині лежало село Авратин, а ліворуч і праворуч від села тяглися ліси. Нам треба було до них
