виїхали за село в чисте поле. По полю бігло 150–200 старшин та козаків. Я обернувся й побачив, як у 100–150 кроках за мною ворожа кіннота перерізала наші частини в двох місцях. Санки мої раптом стали, було забито коня. Я зліз із санок, але не міг швидко йти, бо рана в нозі ще не загоїлася. До мене підбіг підполковник Копац, і я оперся на його плече. В цю хвилину до нас підбігло два козаки.
— Пане полковнику, то ви не втекли?! Будемо ж разом умирати! — крикнув один із них.
— Козацтво, стій! Ще не все пропало! До мене! Будемо битися! — почав я кричати. Дві ворожі кулі, одна за однією збили мені кашкета з голови.
Кілька козаків почуло мій крик і підбігло до мене. Ми залягли й почали відстрілюватися. Ззаду підбігло ще кілька козаків, потім ще, і протягом якихось 5–8 хвилин біля мене зібралося до 100 козаків. Лежачи в снігу, ми відстрілювалися й вирішили дорого продати наше життя. Ворожа кіннота, очевидно, зрозуміла це й розширила своє коло, щоб у такий спосіб зменшити свої втрати. І лише за дві-три години, коли стріли з нашого боку майже стихли через брак набоїв, ворожа кіннота з криками „Ура“ кинулася на нас в атаку. Ми піднесли руки догори, але й це не врятувало б нам життя, бо червоноармійці почали рубати нас шаблями, аж поки командир ворожої кінноти Котовський не вїхав поміж нас і не почав махати рукою на своїх людей, щоби вони припинили рубку.
Припинивши рубку, червоноармійці кинулися на нас, як шакали на падлину, й почали обдирати з нас одяг та взуття. Скінчивши це, нас вишикували по 4 в шереги й повели до села, де й замкнули в церкві.
Годині об 11–12 вночі до нас ускочило кількох червоноармійців і знову почали нас грабувати, здираючи все те, що не встигли зробити в полі. Наприклад, я залишився лише в штанах і спідній сорочці.
Удосвіта в одному з кутків церкви почувся тихий спів: „За що ж, Боже милосердний, нам послав ці муки“… То почав співати Ступа-Перебийніс. За кілька хвилин всі невольники підхопили цю пісню. Ворожа варта, що сторожила нас, не могла витримати, і дехто з неї заплакав.
Як би у відповідь на пісню, виступив із промовою до полонених один із старшин. Промову свою він розпочав словами: — „Товариші, нас обдурювали, нас ріжними неправдами запровадили до найгірших наших ворогів — поляків. Ми повинні покаятися й звернутися до наших братів-большевиків із проханням, щоби нам пробачили та приняли нас під свою владу“. Мовчанка всіх полонених — була відповіддю на промову старшини-провокатора. Тут же виявилося, що цей старшина був командир сотні 4-ої Київської дивізії. Прізвища ж цього Юди, на жаль, не памятаю. До складу Київської дивізії він попав у 1920 році, коли прибуло поповнення для армії Української Народньої Респу-
