Я збудив полковника Лушненка (начальника штабу Київської повстанчої дивізії) Полковник Лушненко наказав збудити полковника Янченка, а сам негайно повідомив про це генерала Тютюнника. Але й на цей раз нових наказів від генерала Тютюнника не було.
Біля 9-ої години ранком прийшов до штабу дивізії підполковник Шраменко, що його бригада несла сторожеву охорону на шляхах Голубієвичі–Рудня, й передав, що наші застави побачили ворожі розїзди по 10–15 кіннотчиків. Полковник Лушненко подав ці відомості генералові Тютюнникові і водночас запитав, чи не готуватися до вимаршу. На це була відповідь від генерала Тютюнника, що вимарш відбудеться о 12-й годині. О годині 9-й хвилин 20 московські розїзди почали обстрілювати наші застави. Не чекаючи на дальші накази, старшини самі наказали козакам повиходити з хат і бути напоготові до вимаршу та бою.
Біля 11-ої години генерал Тютюнник зі штабом і кінною сотнею сотника Хмари виїхав з подвіря, де містився штаб групи й наказав вирушати в напрямку на с. Великі Миньки. Колона почала витягуватися. До фури, на якій я сидів і яка була по середині колони, підійшов полковник Янченко, ведучи за повід коня. Привязавши коня до фури, полковник Янченко сів біля мене. Він не міг через попухлі ноги взути чоботи й мав на ногах якісь подерті повстяники.
Доходила година 12. Голова колони рушила. В цю хвилину від хвоста колони залунали крики: „Кіннота, кіннота!“ Повернувши голову праворуч, я побачив, що навперейми голові колони чвалом скаче московська кіннота. Командири курінів спішно почали подавати команду. Полковник Янченко скочив із фури й сів верхи на коня, при чому зробив це так швидко, що ніколи б не можна було подумати, що це 55-літній полковник із попухлими ногами, а не 20-літній юнак на останньому іспиті у військовій школі. Біля фури залишилися лише сліди його — пара подертих повстяників.
Очі всіх повернулися до генерала Тютюнника. Він також повернув голову в бік ворожої кінноти і… карєром поскакав до голови колони, а за ним слідом полковник Янченко, обидва командири бригад (полковник Сушко й підполковник Шраменко) і кінна сотня сотника Хмари. Пізніше до них приєдналося ще кілька старшин і козаків, яких будо вислано вперед, як розвідку. Все це понеслося щосили в бік польсько-совітського кордону.
Що ж творилося в частинах?
Як наочний свідок цього останнього „акту трагедії“, спробую оповісти про це, нічого не упускаючи й так, як збереглися ці події в моїй памяті.
Старшини вживали заходів стримати козаків у селі, де кіннота не могла б нас атакувати, повернути їх назад та перейти до контрнаступу, щоби прорватися до лісу, де знову ж ворожа кіннота не могла б нас атакувати. Але цього маневру нам не пощастило виконати через паніку, яка охопила козацтво, коли воно побачило, як утік вищий командний склад. Мій підводчик погнав коні. Санки
