— Галло, галло, да что ви меня на слушаєтє, что у вас там за галас? — почув я в телефон.
Удаючи з себе москаля, я почав розмовляти з командиром московської бриґади:„Товаріщ комбріґ, на станцію напала банда партізанов, что нам дєлать?
Комбриґ — „Сейчас ми с німі раздєлаємся. Я вислал к вам начальніка штаба“.
Я — „Начальник штаба разстрєлян“.
Комбриґ — „Кєм?“
Я — „По моєму приказу“.
Комбриґ — „А ви кто?“
Я — „Подполковник Ремболович, комендант партізанов“.
Далі почув я тільки нецензурний вираз. Під час моїх розмов із командиром московської бриґади козаки повиводили з ваґонів і порозстрілювали всіх комуністів-чекістів.
Покінчивши з чрезвичайкою, ми рушили знову в бік двірця.
— Пане Партизане! Що ви робите? Вас так мало, а тут на станції стільки москалів. Вас зараз же всіх перебють. Утікайте. Я теж належу до повстанців, — з такими словами звернувся до мене голосом, що переривався від хвилювання, якийсь залізничник.
— А які сили москалів на станції? — запитав я.
— Два потяги з піхотою, що надійшли звечора, і потяг із гарматами та кіньми, — відповів мені залізничник.
Я звернувся тоді до залізничника з запитанням, чи не міг би він випровадити нас на полудневу околицю Коростеня. Він погодився на це з великою охотою, і ми через городи та сади повернулися на збірний пункт. На збірному пункті я побачив не 9 залишених там козаків, а чоловік із 300. Ці люди були визволені з Коростенської вязниці — політичні вязні, які приєдналися до нас, решта з них розбіглася. Разом було визволено з Коростенської вязниці до 600 політичних вязнів.
Надходила 7 година. З боку двірця почулася велика кулеметна та рушнична стрілянина; то наступали наші частини.
— Нам треба негайно теж розпочати наступ; ми вдаримо на москалів іззаду, і Коростень буде наш, а разом і все майно, яке є в нім, а головне набої й гармати, що в вагонах на станції, — з такими словами звернувся я до полковника Ступницького.
— Трохи зачекаймо, — відповів мені полковник Ступницький.
Я не міг чекати, бо знав, що кожна хвилина чекання коштуватиме нам дуже дорого.
Гукнувши на козаків, щоб ішли за мною, я вирушив на місто.
Полковник Ступницький залишився на місці, а з ним і більша частина людей.
Мій відділ увійшов до міста й попід стінами будинків почав посуватися до центру. Минувши одну вулицю, відділ мав звернути у вулицю праворуч, щоб найближчим шляхом дістатися до двірця, але цього маневра мені виконати не пощастило, бо зліва нас обстріляли вздовж вулиці сильним кулеметним та рушничним вогнем. Ми ж
