тися на полудневій околиці. Посуваючися якнайтихше містом, я зі своїми людьми підійшов майже до самого двірця.
— Хто йде? — пролунав голос кроках у 10–15 від мене.
— Свої, — відповів я, але тієї ж хвилі, зробивши крок уперед, упав у якусь яму. Кілька козаків із сотником Маркевичем подалися назад.
— Хлопці, подайте мені руку, — крикнув я.
Два козаки підбігли до мене й витягнули мене з ями.
— Де інші? — запитав я, побачивши біля себе лише 9 козаків.
— Втікли з сотником Маркевичем, — була відповідь. (Пізніше виявилося, що сотник Маркевич не втік, а кинувся, щоб захопити вартового, що тримав варту недалеко біля якогось приміщення і що міг би піднести алярм).
— За мною, хлопці, ані на крок від мене, — наказав я своїм козакам. Швидким кроком рушили ми до двірця. Через вікно ми побачили червоноармійців із рушницями, що переповнювали почекальню двірця.
— Руки догори, — крикнув я, вскочивши з одним козаком на підвіконник та вибивши вікно. Два козаки вистрілили до почекальні, одного з червоноармійців було забито, а решта почала втікати на перон.
— Стій, руки догори, бо стрілятиму, — крикнув я вдруге. Червоноармійці покидали рушниці й піднесли руки догори. Ми вскочили до почекальні. Чотирьом козакам я наказав поскладати рушниці до одної купи, а сам з 5 козаками побіг до телеграфу. Урядовці на телеграфі були дуже перелякані, і лише один сидів і подавав телеграму до Києва. Я підійшов до нього. Виявилося, що він був комуніст і передавав до Києва, що на Коростень напали партизани. Порозбивавши апарати, ми вибігли на перон. Там не було жадного червоноармійця. Наказавши одному козакові закликати інших із почекальні, я з рештою пішов уздовж перону. З іншого кінця двірця, з-за рогу вїхав на перон верхи сотник Маркевич, за ним бігло 5 козаків.
— Пане полковнику, я забив начальника штабу бригади й забрав його коня, а тут у ваґонах міститься чрезвичайна комісія, — почав рапортувати сотник Маркевич. Я наказав трьом козакам знайти якогонебудь залізничника, що міг би нам показати ваґони з чрезвичайкою.
За кілька хвилин привели стрілочника, який і показав нам ці ваґони. З рушницями напоготові побігли ми до цих ваґонів. Сотник Маркевич із одного боку, а я з кількома козаками з другого вскочили до ваґону. Чекісти були на ногах, а один із них тримав телефонну слухавку в руках.
— Ані з місця! — крикнув сотник Маркевич.
— З ким розмовляєш? — спитав я чекіста.
— З командиром бриґади, — відповів він.
Я підніс слухавку до вуха.
