Та чи не пригадає тоді шановний автор за діяльність безумовно вже не самочинних, а цілком леґальних „карних відділів“, охоронних сотень, частин чужоземного війська, що часто-густо зі старостами, їхніми помічниками та іншими місцевими земельними власниками на чолі, за часів Української Держави, творили на підставі навіть особливих обіжників лад на українських землях, остаточно вирішуючи суперечки поміж двома сторонами: російськими або польськими поміщиками з одного боку й українським селянством із другого, а на чию користь це вони вирішували та в який спосіб? Чи не пригадає тоді шановний автор, що ці карні відділи під проводом старост та їхніх помічників сікли цілі села без винятку, приказуючи: „вот тебє твоя Україна“, що цілі натовпи людей потім гатили або у вязниці, або до німецьких концентраційних таборів, що на селянство накладали тоді величезні контрибуції, що чимало поміщиків багатіло тоді по поверненні їм вартости ніби-то в них пограбованого майна, що діяльність ця на місцях мабуть назавжди скомпромітувала серед українського селянства, тоді ще захопленого до де-якої міри українським романтизмом, самі розуміння „Гетьман“, „Гетьманщина“, що цілих пісень склав український нарід із приводу тих сумних подій за часів гетьманату?!
А що-до приборкання цих карних експедицій, то дамо слово помічникові державного секретаря в лизогубівському-ж кабінеті М. Могилянському. У цитованих уже вище своїх спогадах, він просто каже: „мені невідомо, щоби вживали якихось заходів приборкати „карників“ та й узагалі проти карних експедицій (стор. 98 його спогадів, „Архив русской революцій“ т. XI).
І ці ганебні гидкі сторінки безстороння історія повинна поставити на дебет іменно міністерства внутрішніх справ гетьманату.
Боротьба, може, до де-якої міри навіть і потрібна з політиканством земського самоврядування, вона-ж головне зводилася до боротьби з національним напрямком у самоврядуванні.
На голову комісії перегляду законів про Самоврядування в Українській Державі було призначено князя Голіцина, великого землевласника й земського діяча Харківщини, що стояв на чолі протофісу. Але що була Україна князеві Голіцину, а князь Голіцин Україні?
Міністр внутрішніх справ Кістяковський казав між іншим, що на зїзді ґуберніяльних старостів він підкреслював потребу найобережнішого ставлення до всіх діячів українського національного руху. Необережні арешти національних діячів неприпустимі, казав він (стор. 271).
Отже лоґічно кажучи, український національний рух в Українській Державі — це було щось небезпечне, і його діячі — це особи, на які повинні звертати увагу охоронники ладу й спокою на місцях — старости. Отже національний рух — то справа антидержавна!
Але-ж треба зазначити, що-до гетьманату були в опозиції не лише одні українські національні кола, були в опозиції й суто
