орґанізації вже склався твердий погляд, що тільки сильна диктаторська влада в руках однієї людини може вивести Україну з безладдя й анархії. Найкращою формою для такої влади була стара історична форма Гетьманства, а найвідповіднішим кандидатом до тієї влади був П. П. Скоропадський (стор. 29).
Може й дійсно ці рядки мають рацію, відповідаючи тодішньому справжньому станові річей на Україні, може дійсно з історичного погляду не можна заперечувати й проти такої вихідної точки, й проти самої кандидатури Павла Скоропадського, але-ж із кого складалася ця Українська Громада, хто були її провідники? Чи це дійсно були щирі українські народні патріоти, може й правішого напрямку, що бажали вивести батьківщину з безладдя?… Хто були ці „українці“, що вже від себе повинні були „повільно притягати русифіковані культурні верстви українського громадянства до культурної й державної української роботи“?
Ці українці були, за переліком самого шановного автора, Сахно-Устимович, Гижицький, Пащевський, князь Кочубей, Воронович і Любинський (стор. 29), До них шановний автор забув додати ще Олександра Вишневського, який відограв не малу ролю в підготовленню перевороту.
Але треба безумовно раніше умовитися, кого мусимо вважати за українців у цілковитому розумінні цього слова, чи для цього досить одного походження з України та може ще українського прізвища, чи може ще чогось треба?
Бо тоді за українців у нас підуть і Василь Шульгин з „Кієвлянина“, й Піхно, й Савенко… Так хто-ж це були перелічені вище особи?
Сахно-Устимович, людина не тільки мало, як зазначає шановний автор (стор. 54), але й зовсім не відома серед національних українських кругів; М. Гижицький, великий земле- й домовласник, людина відома в Київі не тільки за ворожість до всього українства, але навіть за справжнього, як то кажуть, україножера.
Князь В. Кочубей, сам теж один із претендентів на гетьманську булаву, величезний землевласник, колишній помішник міністра імператорського двору за царських часів.
В. Воронович, великий землевласник, колишній Басарабський ґубернатор за царських часів.
Любинський, власник у Київі бактеріолоґічного кабінету, колишній радний Київської міської Думи, добре відомий у Київі за дореволюційних часів за чорносотенця, вороже настроєного до українства.
Олександер Вишневський, із заможніх землевласників на Сквирщині, колишній член Ґуберніяльного Правління в Київі, а потім член одного з губерніяльних „присутствій“ у Вільні, людина, що завжди ставилася до України, як „Малоросії“ і „Юго-Западного краю“.
І лише Іван Пащевський цілком відрізнявся від інших. Син священника, колишній семінарист, закінчивши правничий факультет,
