заходить так дапеко, що читач, незнайомий із дійсним станом речей, може зробити висновок, що Армія У. Н. Р. (за кваліфікацією Вранґеля — один „із найбільш великих партизанських відділів“), була в звязку з Вранґелем і одержувала від нього допомогу зброєю, набоями і грішми (ст. 178).
В той-же спосіб трактує Вранґель і військову делеґацію Армії У. Н. Р., що у відповідь на його заходи навязати стосунки з Українською Армією, на чолі з полковником Литвиненком їздила до Криму[1].
Про що говорилося з цією делеґацією, і чим розмова кінчилася, — Вранґель теж замовчує.
Вранґелеві потрібна була не орґанізована українська державна військова сила, а окремі партизани, і він їх старано вишукує й навіть підтримує, як наприклад: Грішина, Процана, Яценка, про що й згадує в „Записках“. Замовчує лише соромливо про своє кокетування з Махном і спробу порозуміння з ним, яку той із призирством відкинув. Це останнє не перешкодило, однак, вранґелівським ґенералам твердити у відозвах до населення, що з Добрармією „за одно й неутомимий Махно, й українські отамани“, а офіційним і офіціозним часописам — містити вигадані „оперативні сводки штабу армії Махна“.
Та обставини все ж вимагали, хоч-не-хоч, рахуватися з ненависною баронові Україною. З позбавленням анґлійської допомоги треба було шукати иншої, а такою могла бути тільки французька, Французький-же уряд, як повідомляв Маклаков, підпираючи поляків, відкидав можливість анексії ними Наддніпрянщини й міг визнати де факто Україну (ст. 48), а покищо вимагав координування чинів вранґелівської армії з операціями польсько-українських військ.
Спочатку Вранґель рішуче ухиляється від розмов на тему про політичну умову з Польщею й Україною і погоджується лише на військово-оперативну координацію з їхніми збройними силами, „не торкаючися, до закінчення боротьби, жадних дражливих політичних питань“ (ст. 75). Проте необхідність дістати допомогу французів змусила Вранґеля „торкатися й цих питань“, правда в формі обережній, і не називаючи України. З доручення Вранґеля Струве повідомляє 7–20 червня голову французького уряду, що Вранґель поклав в основу своєї внутрішньої політики між иншим такі принципи: „майбутня орґанізація Росії повинна базуватися на договорі, що його складено між політичними нововитворами, які фактично існують. Які-б не були в майбутньому взаємовідносини ріжних частин Росії (зараз розділеної), політична орґанізація їхніх територій і конструкція їх федеративного союзу повинна бути заснована на вільному вияві волі населення через репрезентативні збори, які обіраються на демократичних основах“ (ст. 107–108). Але як тільки французи визнали уряд Вранґеля де-факто, а Північна Америка висловилася за заховання єдности Росії, Вранґель одразу міняє вже ці принципи, і той-же Струве пише, що-правда, „довєрітельно“ представникові Америки Мак-Колі: „Ґенерал Вранґель не раз заявляв, що його ціль полягає
- ↑ На жаль, цей цікавий момент ще й досі не освітлений в українській мемуаристиці.
