Отрута Борисоглібського Совіту Салдатських і Робітничих Депутатів ділала й на наших вояків. Атмосфера відвищена. На поліпшення стосунків між нашим гуртком і совітом не тільки не можна було лічити, а навпаки — висовувалась необхідність вирішення, і то в як-найшвидшому часі одного з двох: — або розвязання гуртка, або неофіційний вимарш його з Борисоглібського. За першим слідувала для нас дуже неприємна річ — здача своїх позицій москалям; друге — міцно було звязане з поняттям військової дисципліни; з Київа-ж дозволу на вимарш все так і нема… Ці свої переживання мені не раз потім пригадувались підчас уже служби в Українській Армії, де за дуже малим винятком, через загальну внутрішню політику та місцеві обставини, відповідальні посади були обсажені старшинами молодими (мені траплялося зустрічати командирів полків, які мали від 20 до 24 років) або елементом, який у свойому житті з армією нічого спільного не мав (подібно-ж, як наші провідники майже цілком не були підготовлені до виконування ширших завдань по відбудові Держави, через обмежене виховання, отримане на спецефічному тлі російських соціялістичних партій, і не тільки не відчували браку в непідготовленому кадрі політично вихованих військових провідників, але запаморочені запозиченою від московських соціялістів ненавистю до всього військового, ще й цуралися)… Ці пани здебільшого вважали, що в фундаменті устрою всякої армії лежить не військова дисципліна, а свобода à la Керенський, і що в козакуванню мусить проходити червоною ниткою не дисципліна, а легкість у чинах, близьких до анархії, та в невідповідальності й невиконуванню наказів. Ця легкість у погляді на військову субординацію й не дозволяла відчувати їм того, що їхнє нерозуміння головніших військових засад спочатку, поки не запанувала загальна розхрістаність, разило їхніх підлеглих, звичайних шерегових козаків, які мали за собою по кілька років військової служби, та які були завше чутливими до чинів своїх командирів, і примушували своїм поступованням виходити на слизькі стежки і цих підлеглих.
В результаті, необхідність утримування свого авторитету штовхнула „командирів“ до пристосування, хоч і схованого десь у глибині свойого внутрішнього „я“, своїх наказів та чинів — до бажань підлеглих, що спричинилося до свобідного переходу козаків до частин із фундаментом „отаманії“, що ясно не могло не відбитися на боєздатності Української Армії.
В цей скрутний час для гуртка дійшли до нас відомості про дозвіл Української Влади на формування в Одесі Гайдамацького куріня. Негайно був командирований до Одеси підстаршина К. з відповідними інструкціями.
