повідав. Вислав паротяга та два вагони за своєю сотнею; підібрав нещасливих недобитків хороброї сотні. Сотня в той день від 15½ до 18 год. два рази переходила до контр-атаки проти червоної піхоти, абу мати можливість відходу; всі рази червоні не приймали удару на баґнети й утікали; крім того відбила 8 наскоків червоної кінноти, що як круки налітали то на одне, то на друге крило С. С. по залізниці, але здобич мала тільки від забитих, бо С. С. не знають, що значить живим попасти до ворога. Спіткав я змучених, покалічених, де-яких без чобіт і рушниць, але свідомих своєї перемоги над ворогом.
Я сказав: „Мусимо переїхати через Бердичів на Шепетівку, а там уже відпічнемо“, й наказав дати їсти та по трохи вина, як рівно взяти рушниці, ручні ґранати та поповнити ладівниці набоями. На перегляді не долічив вісьмох стрільців — Царство їм небесне й земля пером! — забитих і 12 легко поранених, а між ними і мій брат у перших Онисько Сороченко-Синявський.
О год. 19-й ешалон рушив у бойовій поготівлі на Бердичів. Через 20 хвилин їзди напіткав наш ешалон ешалона юнацького, полковника Петрова. Це було за 4 верстви, не доїжджаючи до двірця Бердичів-Житомирський. Ешалон той стояв, а юнаки лежали в лаві перед ешалоном. З боку Бердичова — тиша. Полковник Петрів інформує мене, що не їде до Бердичова, бо не знає, що там діється й не може виявити, бо юнаки ще молоді, не вивчені добре й бояться.
Я докладаю: „Пане полковнику! переймайте, як старший, загальне командування та й їдемо до Бердичова; в темноті ручними гранатами очистимо двірець від большевицької наволочи й проїдемо, а зрештою мені не віриться, щоби наші дві міцні дивізії покили Бердичів так уже хутко“. Присутні старшини С. С. підтримали мою пропозицію й мій погляд. Полковник Петрів погоджується. Сигнал свистиком, юнаки збираються, і потяги тихо, без огнів рушають до ст. Бердичів-Житомирський. Приїжджаємо. На двірці тиша — а ні живої душі. Горить один ліхтар біля будинку двірця та лямпа в покої чергового на двірці. Залізничник Гончар (начальник вузлової станції, а тоді прилучений до моєї сотні) робить вилки, ешалон мій опереджує ешалона юнацького й підїжджає під двірець. Вискакуємо на перон, обсаджуємо двірець. Входжу до покою чергового на двірці: нікого немає, але був, бо димить ще цигарка недопалена. Беру слухавку від телефону — не попсований; дзвоню на ст. Бердичів-Київський, — хтось із залізничників підходить, але ухиляється од відповіди. Рішаю: значить, там червоні. Тимчасом полковник Петрів ставить перед двірцем міцну заставу та висилає розвідку. Все це робиться тихо й дуже хутко. Розглядаюся на станції. Стоїть ешалон; пізнаю в ньому ешалона інтендантури корпусу С. С., страшенно багатий сукном, і дивуюся — чому він тут стоїть взагалі, або чому до цього часу не переїхав на тор Шепетівський. В цю хвилю зявляється, ніби із землі виріс, комен-
