в тому, що Волох зміг „утесатися“ до передпокоїв Головного Отамана Петлюри і користувався, не вважаючи на своє минуле, довіррям з боку останнього.
В своїх претензіях Волох дійшов в кінці листопаду до відкритого непослуху тим, що піднесли його до високої ролі начальника всіх повстанчих військ на Україні.[1]
Волох, Данченко й Божко в У. С. Р. Р. бачили вихід із ситуації; новозатверджена Волинська Революційна Рада (с. Краснопілля) увійшла з цими отаманами в контакт; оголосила себе часово Всеукраїнською Революційною Радою, а отамана Волоха призначила головнокомандуючим Червоним Козацтвом.
Взявши маршрут на Житомир, радянці почали шукати сполуки з українською комуністичною партією (боротьбистами), а до Коростеня — місце постою штаба XII совітської армії — виряджено двох делєґатів, які мали відстоювати такі домагання радянців: самостійність Української С. Р. Р. й недоторканість осіб, що перейшли з табору У. Н. Р. до нової ідеольоґії; орґанізація Української Червоної армії і окреме командування.
Переговори не допровадили ні до чого: червоному козацтву було запропоновано віддати зброю на протязі 24 годин, защо було обіцяно урочисту зустріч.[2]
Радянці не погодилися, і У. К. П. наставила над ними, замісць Революційної Ради, Революційний Комітет Правобережжя (Немоловський, Савицький, Войцеховський), й волохівці пішли знов у дорогу на південь.
Околичне селянство поставилося до волохівців вороже, а через це волохівці примушпені були поховатися з своїми червоними прапорами, бо селяне не пускали їх навіть до хати. Тут, під Уманем, Волох був зовсім морально пригнічений; він нарешті прислав до нас одного з місцевих боротьбистів для переговорів і порозуміння та з пропозицією забути старе; командному складу боротьбисти робили пропозиції дуже широкого маштабу, а саме: — стати основою майбутньої української червоної армії; крім того Волох, що знав про обурення проти нього самого всього нашого війська, вимагав забезпечення йому власного життя.
Посланець від Волоха у командного складу нашого успіху
85
