По нараді, Голова Ради Міністрів прочитав акт Правительства до Українського населення; актом цим Військове Командування мало на далі керуватися в свойому поступованні.
Акт від Правительства бренів так:
В будуванні Самостійної Української Народньої Республіки в цей момент кінчається один період — період нечуваної геройської боротьби й великих страждань українського народу. Доля судила, що український нарід на шляху до самостійного життя не мав реальної підтримки серед держав світу. Територія України вважалась і вважається, як принадна здобич для кожного, хто може свої бажання піддержати оружною силою, а не як хата вільного українського народу і свобідних, рівноправних меншостей цієї країни.
Російські комуністи бажають за допомогою матеріяльних багацтв України піддержати Совітську Республіку. Російські контрреволюціонери почали відновлення російської царської імперії походом на Україну. Імперіялістичні держави Європи будують свою політику на Сході через поневолення України. Тому не дивно, що український нарід, полишений лише на власні сили, не міг досі стати твердо на ноги в будівництві своєї держави.
З моменту евакуації Київа, після повалення гетьманського насильства, Українська Народня Республіка була вічно під страшною загрозою захоплення ворогами. І лишень завдяки надзвичайному героїзмові народу й війська держалися ми проти наших противників.
За час цієї боротьби в боях полягло велике число нашого вояцтва, а ще більше вірних синів України загинуло від усяких заразливих хороб. Держави світу не тільки байдуже дивилися на те, що український нарід гине без усяких санітарних засобів, але навіть заборонили привозити на Україну потрібні нашому військові ліки.
Правительство Української Народньої Республіки й республіканське військо, котрі заводили лад і порядок на території України, опираючись на демократичні засади, не були в силі виконати свої завдання, бо буржуазно-демократична Європа відрізала нашу територію від взаємовідносин зі світом, в наслідок чого наш край знов кинуто в чорну, страшну анархію.
Через те все наше державне діло стояло многократно перед катастрофою: в січні 1919 року — в Київі, в лютому — в Винниці, в травні — в Волочиську, в червні — в Камянці. Все це етапи українського народу по дорозі на Голготу.
Бичований та знеможений піднімався він в своїм завзятті до свого самостійного життя, до нових спроб стати вільним і рівноправним громадянином світа. І напевно наше робітниче й селянське військо виконало б свої завдання, коли б тяжкий іспит історії не знесилив матеріяльно і морально наших орґанізованих сил.
Перехіп Галицької армії на сторону Денікина поставив нашу армію в надзвичайно страшне стратеґічне положення, бо, одночасно з передачою ворогові сили військового майна, для його наступу була відкрита наша головна комунікаційна лінія.
Це примусило державний апарат нашої Республіки й військо залишити район Камянця, Проскурова та Старокостянтинова і перейти в місцевість, де б наша армія могла відпочити, поправитись і знову, як організована і дисциплінована сила, піти в наступ проти ворога. Відступ армії в тяжких умовах розстроїв наш державний урядовий і фінансовий апарат і зруйнував постачання армії.
В критичний для української державности момент, коли наша армія зосереджувалася в районі містечка Любара, купка авантурників, прикриваючи свої пляни совітськими лозунгами, задовольнила свої хижацькі заміри тим, що зрадницьки ограбувала державну скарбницю. Цим наша армія поставлена в ще більш скрутне матеріяльне становище.
В звязку з означеним станом річей, Правительство Української Народньої Республіки заявляє, що воно тимчасово переходить на инші способи боротьби13
