Перебувши першу большевицьку навалу в Криму, Вранґель пісня гетьманського перевороту їде до Київа. Знаючи „виключно близько“ Скоропадського, котрого в минулому „начальство охоче висувало, а багато товаришів не любило“ (йому ставили в вину сухість і замкнутість), він мало вірив у те, що той, хто „не посідав запалу, розмаху і скорости рішень, міг-би дати собі раду з тим надмірно тяжким завданням, що випало на його долю. Але серед моря анархії на всій величезній просторині Росії ніби створився перший кріпкий островець. Можливо, він міг стати пунктом прикладання творчих сил держави“, і в цьому йому хочеться переконатися.
З державної точки погляду Вранґель припускав можливість „німецької“ орієнтації. „Тяжкий стан Німеччини“, — каже він, — „давав нам праве сподіватися складення вигідного для нас договору. Що-до моральних зобовязань перед нашими союзниками, то, на мою думку, Росія вже давно була вільна від них. Протягом минулого періоду боротьби вона принесла спільній справі незлічимі жертви, а участь союзних урядів у „російській безкровній революції перекладала в значній мірі відповідальність за виступ Росії зі спільної боротьби на тих чужоземців, що надавали духу цій революції“ (ст. 66). Але „Німці дуже підтримували українське самостійництво, і сам Скоропадський чи для того, щоби догодити могутнім покровителям, чи з „політичних міркувань“ наявно грався в „щиру Україну“. Через те Вранґель, коли після пропозиції обняття посади начальника штабу, на своє запитання, „чи віриш ти сам в можливість створити самостійну Україну, чи уявляєш ти її собі лише як перший склад слова „Росія“? — почув у відповідь від Скоропадського: „Для мене ще велике питання, куди мені орієнтуватися — чи на схід, чи на захід“… — то хутко залишив і Київ, і Україну.
В кінці серпня 1918 року Вранґель зявляється на Кубані І тут одержує від Деникіна призначення на посаду командуючого 1-ою кінною дивізією, що складалася з 5 полків козацьких, 1 черкеського, 3 батарей і 1 пластунського батальйону. Незабаром, напочатку листопада, він стає на чолі 1-го кінного корпусу, а ще трохи згодом, наприкінці грудня, на чолі Кавказької армії.
Спочатку воювати було дуже тяжко. Постачання зброї, набоїв, муніції відбувалося виключно на рахунок ворога, а харчі та фураж, за відсутністю інтенданства, довелося відбирати безпосередньо у мирного населення. Технічних засобів, ліків, перевязок майже зовсім не було. Згодом, коли все це доволі почало зявлятися в міру захоплення ворожих баз та обозів, стало легче. Та хоч якою иноді величезною й була військова здобич [наприклад, як свідчить Вранґель, в січні 1919 р. на Терщині, після останнього погрому червоної армії „від станиці Каргалинської до Кізляра, на протязі 25 верстов, всю залізницю було забито суцільною низкою кинутих валок. Тут було залишено запаси незлічимої вартости зброї, набоїв, величезна кількість медикаментів, медичних струментів; взуття, одежі; ваґони з автомобілями, меблями, ґалантереєю, кришталем“ (ст. 112)], але в наслідок того, що, з одного боку, багато розкрадалося, а з другого — військові сили зростали чисельно, — недостача всього необхідного на війні відчувалася більш-менш увесь час.
