бригади якого був 1-ий Нерчинський козацький полк. Та Вранґель не погодився і то ніби тому, що не вірив у козаків.
„Проживши дитячі та юнацькі роки на Донщині, беручи участь в японській війні, в лавах Забайкальського козацького полку, командуючи під час цієї війни козацьким полком, бригадою та дивізією, до складу яких належали полки трьох козацьких військ, я добре знав козаків“, — каже він. — „Я гадав, що вони легко можуть стати знаряддям у руках певних політичних козацьких кол. Властиве козакам поривання відокремитися уявляло в ту хвилю (коли значна частина армії складалася не з козаків, а козацькі частини були розкидані по реґулярних дивізіях) — чималу небезпеку“ (ст. 28). Сміло можна твердити, що Вранґель в даному випадкові просто ретроспектує своє пізніше уявлення козацтва, бо ніяких „певних політичних козацьких кол“ пізнати тоді (початок квітня 1917 р.) він не міг, — виявилися вони трохи згодом. І не тому він, очевидно, відмовився від співпраці з Кримовим, що не покладав жадних надій на козацтво, а через те, що їм було не по дорозі. Кримов, як то свідчить сам Вранґель, радо стрінув революцію і щиро прагнув підтримати Тимчасовий Уряд, а Вранґель хотів, щоби „росіяне і тепер, як спокон віку, служили-б царю і батьківщині та вмирали за „Вѣру, Царя і Отечество“ (ст. 21). Тому він кидає посаду вже командира Усурійської дивізії та йде до Петрограду.
Тут починається підшукування „вождя“, який-би з твердою і незломною рішучістю міг покласти кінець дальшому розпаду держави“ і чиє імя, „беручи на увагу умови часу, було-б досить „демократичним“. Одночасово з цим, при допомозі ґрафа А. П. Палена, Вранґель таємно орґанізує штаб, бойові офіцерські відділи, звязок з юнацькими школами та де-якими частинами, налагоджує розвідку, добуває матеріяльні засоби і виробляє „докладний план опанування головніших центрів міста та захоплення тих осіб, котрі могли-б бути небезпечними“. Та не знайшлося „вождя“: ґен. Лечицький відмовися, а ґен. Корнілов несподівано залишив Петроґрад, — і Вранґель іде на фронт командувати 7-ою кінною дивізією. Проте, своєї праці він не кидає і на фронті, користуючися нагодою, навязує стосунки з Корніловим, підтримуючи звязок з ним через свого офіцера, ґрафа П. П. Шувалова. Але в Корніловському виступі ні сам Вранґель, ні його орґанізація жадної участи не взяли, ніби з причини заколоту, викликаного несподіванністю розриву Керенського з Корніловим і пасивности та нерішучости як останнього, так і його оточення. Проте, „в залежності від політичного моменту і з огляду на його політичне обличчя, новий військовий міністр ґен. Верховський не допустив Вранґеля до командування 3-им кінним корпусом, на яке становище його було недавно призначено, і він опинився без певної посади при ставці Верховного Головнокомандуючого, (де розробляє план реорґанізації армії. Між иншим, цікаво, що в той час, як де-які військові вбачали порятунок в реорґанізації армії на підставі чи то націоньльного (ґен. барон Бутберґ), чи то територіяльного (ґен. Дідеріхс) принціпу, він висував ідею розвернення ударних частин, доводячи, що „в сучасних умовах територіяльна орґанізація могла-б повести лише до розпаду армії, а з нею й держави“.
