важливу істину: «світ як становлення» не можливо відбити у формі всеохопної «абсолютно істинної теорії». За таких умов залишається лише одна можливість пізнання – інтерпретувати, витлумачувати світ з допомогою мови («наративу»). Але будь-яке буття, що його можна інтерпретувати за допомогою мови, буде «текстом», а сам світ постає як своєрідний текст. «Ніщо не існує поза текстом – стверджують постмодерністи, – або поза даним текстом існують тільки інші тексти»[1].
Для історика ці висновки безапеляційно важливі, оскільки йдеться про «відсутню» реальність і конструктивну здатність людського розуму. Історик завжди сам «творить» історію у відповідності до своїх світоглядних позицій і соціального середовища. Але цей інтелектуальний процес у фахових колах спрямований насамперед на реконструкцію світогляду і свідомості (менталітету) історичних акторів минулого, а не приписування їм новітніх уявлень. Іншими словами, історик стикається нині з однією з найскладніших пізнавальних проблем – реконструкції стану свідомості (і підсвідомості) людей минулого, а, значить, і соціальної реальності через розшифрування змістів і значень мови. Така історія є значно глибшою і правдивішою, але вона є завжди своєрідною мікроісторією.
Отже, можна констатувати, що українські історики за майже двадцять років існування без цензурно-тоталітарного тиску, по-перше, створили, або краще сказати дещо модернізували схему наскрізної і тяглої історії «українського народу», запропоновану ще на початку XX ст. Ця схема активно служить нормативною підставою для дисертацій, книжок, підручників, популярної літератури. Вона є базою, на яку спирається більшість провідних українських політиків, зокрема і Президент В. Ющенко. Її творцями виступає більшість провідних істориків НАН України, відомих університетів. Це є як би «вищий» поверх історичного істеблішменту, який працює в державних установах, починаючи від академії наук і до приватних університетів включно. В останні два роки все вагомішу роль у здійсненні історичної політики відіграє Український інститут національної пам’яті (створений 2006 р.), на який покладено обов’язки формувати національну історичну свідомість.
У доробку вищого «історичного» ешелону солідний компендіум синтетичних видань, університетських і шкільних підручників, документальних серій. Немає можливості перераховувати всі здобутки канонічної історіографії, згадаємо тільки 15 томів «Україна крізь віки» 1998–2000 рр.), удостоєних Державної премії України у 2000 р., п’ятитомник «Історія української культури» (1998–2003), двотомних «Історії українського селянства. Нариси» (2006), «Енциклопедія історії України» (вийшло 5 томів, готуються наступні п’ять) тощо. Біля підстав
- ↑ Лукьянець В.С. Эпигенез образа науки: постмодернистский взгляд // Постмодернізм у філософії, науці та культурі / Вісниик Харківського університету. Серія: теорія культури і філософія. – Харків, 2000. – № 464. – С. 128-133; Зашкільняк Л. Постмодерністський виклик і сучасна історична наука // Галичина. Науковий і культурно-просвітний краєзнавчий часопис. – Івано-Франківськ, 2001. – Вип. 5-6. – С. 90-99.
