не порвало звязків із иньшими станами суспільства і затримало у себе де які прероґативи сьвітського стану. Взагалї-ж становище духовенства в Росиї було сумне та темне без краю й просьвітку. Без душевного зворушення не можна собі уявити морального почутя духовенства після всего того, що воно мусїло перетерпіти. Самі по собі виникають питання: як все те мало вплинути на духове становище духовенства? Де і як могло воно набирати ся моральних сил для виконання своєї місиї? Чи могла в йому заховати ся при таких обставинах хоч іскра морального чутя, людської гідности, розуміння своїх обовязків? Самі сучасники добре бачили, до яких сумних наслідків доводила така система відносин до духовенства. Відомий ґр. Панїн писав до цариці Катерини II, що духовенство потопає „въ самомъ вышнемъ невѣжествѣ и грубіянствѣ“, що серед його здаєть ся якимсь дивом людина „съ настоящимъ чувствомъ добродѣтели и хотя съ нѣкоторымъ познаніемъ должности пастыря“[1]. Але всї такі далекоглядні сучасники у кращому разї омежували ся враз з Панїним таким наївно-плятонїчним ремствованнєм: „если-бы духовный чинъ хотя мало былъ инаковъ!“[2].
- 1897, VI, 10.
