В лютім сего року війнуло 50 лїт від тої хвилї, коли в західних повітах Галичини розгуляла ся була страшенна хуртовина, що кілька сот людей, майже виключно шляхтичів, змела в могилу, а для великої більшини закінчила ся тяжкими побоями, тюрмою та маєтковою руїною. Була се памятна мазурська різня або тарнівська гайдамаччина, як її називано в 1848 роцї.[1] Сю другу назву не треба розуміти так, буцїм то місцем її був сам тарнівський округ; противно, хуртовина тая лютила ся, з більшою або меншою силою, по всїх округах за Сяном з виємкою, здаєть ся, новосандецьких гір, де подїї мали иньший, виключно повстаньський, антіавстрийський характер (тзв. повстанє в Хохолові). В округах тарнівськім, ряшівськім, вадовицькім, бохенськім, ясельськім і сяніцькім на більше або менше виразні рухи шляхти до повстаня против Австриї люд сїльський відповів більш або менше сильною контрреволюциєю, роззброюванєм панів, вязанєм і відставлюванєм мужчин до циркулярних урядів, а далї рабунками, побоями а то й страшенними, инодї жорстокими муками та вбийствами.
Ті подїї зараз від першої хвилї голосно залунали по всїй Европі і викликали голосні манїфестациї в парляментї французькім, тодї вельми польонофільськім (промови Монталямбера та Віктора
- ↑ Такий титул мала руська поема про сю подїю, надрукована в часописї Urzędnik prywatny, a також осібно.
