відбули похід на Польщу. Ситуация була того рода, що Казимир волїв заключити умову з Дедком і тим порішити справу руску. Не доводить се однакож, що походу татарского на Польщу не було, а вказує, що Казимир не виступив проти Татар офензивно, лишень заняв якесь становище вижиданя, що скінчилось врештї умовою єго з Дедком. Що похід татарский на Польщу відбувсь, сего доводять иньші жерела, а то Янко, мон. з Леобен і Длуґош. Всї вони оповідають, що Татари напали на Польщу і дійшли над Вислу, звідки вернули потім під Люблин. Акция Казимира представляєсь тут лишень оборонною, зведеною аж до minimum; він чекає Татар над Вислою.
Оповіданя сих трех хронїкарів заслугують віри, бо їх представленє справи не противить ся представленю її в листї з 29 червня, а два з них: Янко і мон. леобенский описують незалежно від себе справу, тим часом як оповіданя иньших хронїк виглядають непевними.
Оповіданє Вітодурана, хто зна на яких оперте інформациях, воно має стиль лєґендарний; автор, як сам каже, оповідає лишень припадково.[1] Місце річника малопольского, де оповідає ся про другий похід Казимира і побіду над Татарами, зіпсоване, про що ми вже згадали. Звістка Gont. Fr. Prageenis занадто загальна, щоб ми могли на неї опертись; хто зна, чи де належить вона до часу, коли Дедко уложив умову з Казимиром: автор може з сеї умови, що на підставі неї Дедко ставав нїби залежним від Польщі (за се скажемо низше), приходить до переконаня, що Дедко був побіджений.
Тим способом ми не можемо опертись на звістках сих останних трех хронїк, а мусимо стати за звістками Янка, мон. з Леобен і Длуґоша, що акция Казимира була лишень дефензивною. Коли однакож так річ представляєсь, то як акция не могла мати більшого значіня для Польщі, вона не могла віддати Русь в руки Казимира.[2] Через те Казимир по уступленю Татар з Польщі не був паном ситуациї. В справі рускій властиво Татари мали перший го-
- ↑ Eccard Corpus hist. in aevi I. 1860
- ↑ Ми не можемо однакож згодитись з поглядом істориків напряму другого, що інтервенция татарска поставила Казрмира в дуже прикре положенє і змусила єго шукати згоди з Дедком. На се не маємо доводів, а доводи загальні сих істориків, що вони їх беруть з ситуациї літ дальших по року 1430, не мають в тій справі значеня. Так само і не годимось з представленєм сеї справи у істориків напряму першого, бо не можемо опиратись на річнику малопольским і Витодуранї, що представляють інтервенцию татарску в дуже користнім для Польщі сьвітлї. Др. Прохаска не звертає на сю справу уваги.