Сталася проблема з вичиткою цієї сторінки
вимовно тяжке горе, усї ріжні недуги мої, усе приниженнє минули, нїби не чипаючи мене. Найменшого слїду вони не лишили. Кажуть, що досьвід єсть найлучший наш учитель. Але гидкий досьвід пройшов повз мене невидимкою. Минї здаєть ся, що я і нинї (після заслання) точнїсенько такий самий, яким був і десять лїт назад. В мойому образї внутрішньому не перемінила ся нї єдина риса. Чи добре се?… Добре. І я з глибини душі моєї дякую Богови за те, що він не дав отому страшному досьвіду зачепити своїми залїзними пазурами моїх думок, поглядів і віровань, ясних, наче у дитини. Де що вияснило ся, покруглїйшало, набрало ся більш природного розміру і вигляду, але все те є добутком старого Сатурна, що летить незупинно, а не добутком гіркого досьвіду“.[1]
- Квітень р. 1896 в Алупцї (в Криму).
| На місці цього тексту повинне бути зображення. To use the entire page scan as a placeholder, edit this page and replace "{{missing image}}" with "{{raw image|Записки Наукового товариства імени Шевченка. Том XIII (1896).djvu/100}}". Otherwise, if you are able to provide the image then please do so. For guidance, see en:Wikisource:Image guidelines and en:Help:Adding images. |
