лїтературах, здаєть ся, не оброблюваний. Одиноку, хоч дуже далеку аналогію представляє псевдошекспірівська драма „The Prodigal of London“ (лондонський марнотратник), в котрій батько, вертаючи по довгих лїтах із чужини, стає за слугу у свого марнотратного сина, щоби пізнати і випробувати єго характер. Драма ся в XVIII віцї була дуже люблена в Англїі, при кінці XVIII в. була перекладена Ешенбургом на нїмецьку мову і дуже сподобалась Лессінгови, котрий хотїв переробити єї і виставити на сценї (гл. Erich Schmidt, Lessing II. 762). Чи була ся драма перекладена на російське — не знаю, та не думаю, щоб Шевченко знав єї і щоб вона могла піддати єму сюжет „Наймички“. За самостійністю Шевченкової концепциї промовляє ще й те, що „Наймичка“ своєю темою дуже тїсно вяже ся з „Катериною“, а порівнанє поеми з повістю про Наймичку звязок сей робить ще виразнїйшим. На підставі сего порівнаня ми можемо сконстатувати, що обі поеми мають спільне тло суспільне — деморалїзацию і руїну патріархального семейного житя через салдатчину; „Катерина“ прямо основана на тім тлї, — в поемі „Наймичка“ воно затерте, та в повісти виступає дуже ярко. На сьому спільному тлї виступають дві героїнї, що мають ся одна до другої, як огонь до води. Катерина — натура проста, палка, вразлива, сангвінїчна; ошукана москалем, відіпхнута, у своїм тяжкім горю вона думає тілько о собі, покидає дитину на шляху, а сама шукає на своє горе лїку — одинокого, який їй лишив ся — в водї під ледом. Наймичка — натура безмірно глубша, чутє у неї не тілько живе, але сильне та високе, любов до дитини така могуча, що перемагає все иньше, заслонює перед нею весь сьвіт, заставляє забути про себе саму, віддати все своє житє не для хвилевої покути, але для довгої жертви на користь своєї дитини. Змальоване такої постатї з такою вірністю і правдою, з такою чарівною простотою і натуральністю, без ходульности і фальшивого патосу, без мельодраматичних сцен (коли не згадувати про дві малесенькі хибні рисочки такі як остатніх 6 рядків гл. IV і „земля задріжала“ при кінцї поеми), як се зробив Шевченко, належить до найбільших тріумфів правдивої штуки і мусить уважати ся за найкрасший доказ великої генїяльности Шевченка.
Др. Ів. Франко.
