Що до повісти „Варнак“, так досить пропитати деякі листи Шевченка до Залїського, що б впевнити ся, що „Варнака“ Тарас написав не в Київі, а в Новопетровському, і не 1845, а 1853 р.[1]
Тепер питаннє: коли-ж написана українська поема „Наймичка?“ Що Шевченко писав її до р. 1847, проти сего не змагаєть ся і п. Франко. Певних доказів на те, щоб реґістровати її до творів р. 1844 у мене нема; але по всїх „Кобзарях“ з 1846 р. її становили в рубрику 1844 і проти сього досї нїхто не змагав ся і не подав нїже єдиного слова довідливого за те, що б вона була писана не 1844 року.
Кулїш, друкуючи її вперше в II т. „Записок о Южн. Руси“ притаїв імення автора, сказавши, що його може вже й на сьвітї нема, і що поему ту „він — Кулїш — списав з рукописного альбома однієї панночки“.[2] Під той час Кулїш і повинен був так зробити; сього вимагала найпростїйша обережність. Тоді саме як II т. „Записок“ цензуровано (25 лютого 1857), а потім друковано, тодї саме по канцеляриях зберали відомости про Шевченка, щоб на 7 чи на 17 квітня того року подати цареви доклад про амнїстию. Чи на часї-ж би було виводити на сьвіт Божий Шевченка, яко українського поета? А що Кулїш добре відав, хто автор „Наймички“, се знати з переписки його з Шевченком.[3] Певна річ, що і Шевченко відав, що той „альбом“ ніщо більш, як власні його манускрипти, а „панночка“ — той „пан“, у якого в „стрісї“ були переховані Шевченкові твори і між ними „Назар Стодола“. То був А. Ів. Лизогуб, приятель і Шевченка і Л. М. Жемчужникова; через останнього і перейшов той „альбом“ від Лизогуба до Кулїша[4], і в тому то „альбомі“ опріч „Наймички“ (поеми) були і псалми Давидові. Так сьвідчить Л. М. Жемчужников, а д. Кулїш запевняє в приватному листі, що поему „Наймичка“ Шевченко написав геть за довго до свого заслання. Не буде зайвиною сказати, що по Українї, під час страждання Шевченка в Киргизському степу, було вельми багацько по селах зшитків де, без імени автора, були посписувані його твори. Були вони і в моїх родичів і в Козелецькому, і в Пирятинському і в Полтавському повіті; бачив я їх і в Чернигові, і в Нїжинї і в Борзнї. А от ще лїпший доказ : Мартос[5] в своїх „Епизодах“ подає
- ↑ Кіев. Стар. 1883.
- ↑ Зап. о Юж. Р. т. II. стор. 145–148.
- ↑ Основа 1862 кн. IV.
- ↑ ibid. кн. IX.
- ↑ Вѣсти. Югоз. и Западной Россіи, 1863 стор. 42.
