і социяльно-економічних, найпаче найгіршого лиха України — народної неволї. Один тілько Гулак-Артемовський вдарив був і вдарив гучно по головнїйшій і найбільш наболїлій струнї народного бідовання, та не надовго залунав його голос. Хоч він про цензуру і вкрив зрабованого і зневоленого чоловіка-мужика шкурою „Рябка“, одначе винародовлений пан-крепак вгадав, який то „Рябко“, і автор „Пана та Собаки“ мусїв замовкнути.
Вже-ж нїхто з людей тямущих та безсторонних не відважить ся докоряти українських письменників до Шевченківського часу за те, що вони не попередили свого часу і лишили ся дїтьми його. Тодї ще й по краях геть більш за Україну цивілїзованих і осьвічених мужик не виступав, коли не героєм, так хоча добродїйним дїячем в творах поетичних: поети не показували в своїх творах тяжкого бідовання мужика; в сему разї наш Гулак-Артемовський усїх попередив. В Европї того часу лунали голоси геніїв слова, напр. у великоросів — Пушкин; у Поляків — Мицкевич, у Англичан — Байрон; а де в творах їх знайдемо мужика, яко героя? Великий майстер-художник росийского слова, Пушкин, нїгде нї разу не обізвав ся навіть про знесеннє крепацтва! А тим часом в Росиї вже був тоді чималенький гурт людей, що добре добачав, яке велике лихо народне коїть крепацтво! Перед очима Пушкина вже був і Радищев і 14 грудня!
Коли-ж в другій четвертині XIX. віку, властиво під кінець 30 рр., у Німців виразно озвав ся мужичий голос в творах Авербаха, так тодї-ж саме і на Україні залунало ясне, виразне национально-народне ідейне слово за мужика, за цїлий народ. Голос за український народ, за українських мужичок і мужиків обізвав ся з уст поета мужика-крепака: і голос той був потужний, з великим виливом. Поет-крепак вийшов з убогої сїльскої хати; він на всему собі зазнав силу і вагу окремої неволї крепацтва; він переняв в себе увесь біль зневоленої народної душі, усю істоту народного сьвітогляду і в своїх творах поетичних чарівною мовою народною і її чудово-прегарними формами висловив те, що боліло на самому дні народної і национальної душі. Хоча і як превисоко в своїх творах наш поет-крепак ширяє в сферу загально-людських ідеалів гуманних; хоч як високо ті ідеали понад народним сьвітоглядом української маси, а про те поет наш і в тій високій сфері лишив ся поетом чисто і глибоко народно-национальним і дїйсне, як промовив росийський критик Григорєв, став „останним кобзарем і першим великим поетою нового великого письменства в Славянщинї“. Тому то наймення Шевченка стало безпутним і набрало ся, кажу вдруге, як і твори його, такої популярности, якої не придбав собі під сїльскою стріхою нї оден з поетів.
