полїтичні в Галичинї — з причин історичних. Істория сего краю більш менч відома нам з кінця XI. в. Викинувши боротьбу Давида Ігоревича й Сьвятополка київського з Ростиславичами 1098–1099 р. й аж до Володимира Ярославича (од 1187 р.) нїхто не квапив ся забрати Галицьку землю, за весь майже XII. в. (до того-ж Володимира) ми маємо тільки два випадки боротьби за столи між князями галицькими (Володимирка з Ростиславом, а потім з сином Ростислава — Іваном Берладником.[1] Княжий рід галицький був не велелюдний і на останку всї галицькі землї держав сам один Володимирко, а по нему — Ярослав. В таких обставинах громада не мала случаїв, щоб брати участь в справах полїтичних і розвинути свою дїяльність. До того князї галицькі, дуже талановиті що до справ полїтичних, набули собі велику силу, широкі засоби, й мали спроможність зовсїм віддалити громаду від полїтики й панувати без громадської контролї; так воно й стало ся. О половині XII. в. ми бачили ще рух у громадї: кілька раз вона захожуєть ся, що-б наставити намісць Володимирка свого популярного кандидата кн. Ростиславича Берладника, але сї бажання не справдились, за їх тяжко скарано, й Володимирко мабуть ужив усїх заходів, що-б надальше знищити такі змагання громади.[2] Віче зовсїм занепало, перевелось по Галичинї.
Але натомість постав князям інчий суперечник — боярство–дружина. В боротьбі з громадою князї сперали ся на дружину; коли громаду було вовсїм підбито й усунено від справ полїтичних, не стало спільного противника — не стало й стімула до солїдарности князя з дружиною. До того по Галичинї бояре самі по собі набули великі засоби: через малолюднїсть княжого роду всї, й найважнїйщі, посади, які по інчих землях звичайно віддавано князям, займали по Галичинї бояре (так вони мали в держанню значні міста, як Перемишль, Звенигород). Боярство галицьке будо переважно не перехоже, а осїле; займаючи різні уряди, часом за кілька поколїнь, воно прибрало значні маєтности, великі кошти, ховало власні свої дружини; а через богацтво, як і через держання урядів, мало по місцевостях значний вплив на людність. Набутком усего сего було, що тим часом як по Київщинї дружина стоїть завше в непоріжняному звязку з князем, в Галичинї вона виступає самостійно, яко окремий елємент громадський.
Коли почали ся непевні часи пісьля смерти Ярослава, а потім Романа, громада відгравала дуже не значну ролю в боротьбі партій й уся-
