лоховські міста коло 1242 р., палить Звягель і розводить єго мешканцїв в 50-х роках. Союз громад з Татарами Данилови був вельми шкідливий, і сучасний лїтописець зовсїм справедливо каже, що Данило тим паче гнївав ся на Болоховцїв, що вони вповали на Татарів. Правда, ся надїя на Татарів не зовсїм справдила ся: Данило вспів чисто повоювати й Звяглян і Болоховцїв, поки Татари уступили ся добре за їх, але перемогти руху Данилови не вдало ся. Мені здаєть ся, що ті всї єго забрання на Случи, Тетереві й Богу пішли прахом, скоро Татари повстали на єго рішуче, й Бурундай почав палити волинські міста. Пісьля того Данило вже не змагав ся розвинути свою державу на схід; та й не до того було вже в тогочасних обставинах. Вище вже я казав, що східня границя волинської держави, як то можна гадати, в другій половині XIII. в. лежала десь коло Горини. Оповідаючи-ж про князюваннє Мстислава Даниловича волинського, лїтописець каже, що держава єго простягалась „по Татары, а сѣмо на Ляхы и по Литву.“[1] Певне, що тут сказано не про справжні татарські мешкання з людностю татарською, а про „людей татарських“, чи „сидячих за Татарами , се-б то про громади, безпосереднє підлеглі Татарам. Таким чином, не вважаючи на жорстокі репресалії Данила, сей новий рух не пропав, і на схід від Волинї, в другій половині XIII. в. як перше, лежали дрібні, незалежні громади без князївсько-дружинного устрою. Справедливо уважають, що сей громадський рух був одною з головнїщих причин, що Данилови не вдало ся скласти з України-Руси одну дужу, сконцентровану державу й з усїма її силами поставити опір Татарам.[2]
Оглянувши прояви й знаки сего руху, натурально буде на останку спитати в себе: як цїнувати сей факт, за що єго уважати ? Але така чи інча відповідь буде залежати в значній мірі від особистого громадсько-полїтичного сьвітогляду. Для кого держава єсть альфа і омеґа усего історичного процесу, той не може інакше цїнувати сей громадський рух як тільки за історичний реґрес, за вельми сумне збоченнє громади з правдивої стежки, тяжку історичну помилку. Ми-ж, не збавляючи цїни державі, яко культурній і поступовій формі, одначе тільки тодї можемо встоювати за неї, коли вона дає запомогу духово-моральному, економічному й полїтичному розвитку громади. Скільки ми розуміємо державний устрій тогочасної України-Руси, не можна сказати, що-б він задоволяв такі бажання; двоїстість громади й князя-дружини, окремо, еґоїстична полї-
