їстости громадсько-полїтичного устрою, від окремности князя й громади. Громада хотїла, що-б її можна було здати ся на князя, але як се було можливо, коли з князем заходили принципіяльні ріжницї, коли князь мав свої окремі інтереси та щей до того свої окремі, незалежні приводи до їх виконаня. Князь, як то доводили ми вже вище, хотїв би зібрати як найбільше земель для себе, для дїтий, і для сего збирання витягти як найбільше засобів у громади — громадї се збирання було мало цїкаво й проводити єго своїм коштом, своїми силами було їй зовсїм не охота. Князь хотїв би пересїсти з сего стола на вищий, славнїщий, а на свожу сучасному осадити сина чи кого там, і він допевняв ся, що-б завести й громаду у сю боротьбу, що-б і вона узяла в їй участь — громаду се зовсїм не обходило, і т. і.
Друга причина була ось яка: рідко де траплялось так, як от у Галичинї, що князївство переходило від батька просто до сина безпосередне. По інчих землях стіл переходив або по черзї від однієї сїмї до другої в тійже династиї — от як чернигівське князївство переходило по черзї з сїмї Олега Сьвятославовича до сїмї Давида Сьвятославовича й навпаки, а пізнїще также чергували сїмї Всеволода й Сьвятослава Ольговичів, або — як по Київщинї та Переяславщинї, — князївство здобували князї з далеких чужосторонних династий. В Київщинї, наприклад, всякий князь добре знав (се найбільше відносить ся до часів пісьля Мономаха), що сину свому стола передати єму не вдасть ся, що хіба через кілька десять лїт доведетъ ся тому сину долїзти київського стола, а тепер, пісьля смерти, здобуде сей стіл (як ще за життя не перехопить) князь з якої небудь чужої, ворожої династиї — пісьля Смольнянина Черниговець, пісьля Волинця — Ростовець. В таких обставинах слабішав звязок князя з землею, з громадою, пропадали, менчали стімули до того, що-б дбати єму про добробут земский, народний; князь почував себе мешканцем на час, чужим у землї. Новий чужесторонний князь часто нищив те, що робив єго попередник; не було сталости, консеквентности в громадських відносинах. Всякий князь наводив з собою своїх дружинників-земляків, чужениць, що не знали анї тутешних обставин, анї звичаїв, що не були звязані з землею жадними моральними звязками, не мали жадних моральних перешкод до самовольства й власного пожитковання.
Цїкавий з погляду сїєї ріжницї, браку солїдарности у князя й віча маємо епізод з істориї Київщини. Із'яслав Мстиславович був певне один з найпопулярнїйших київських князїв; коли Юрий побив єго 1149. р. під Переяславом, він з братом Ростиславом обернув ся до київського віча за новою запомогою, хоч саме перед тим обманув був громаду, бо
