частину его малярської штуки. Але ж! Апелес уважно подивив ся на долоню моєї лївши і прикмака, відрізав, повідавши, що у мене нема нї до чого кебети, навіть нї до шевства, нї до бондарства“.
Защиміло-заболїло на серцї у Шевченка з такого присуду, та ще з присуду такого авторитетного маляра і пропала була у него надїя зробити ся, хоч коли небудь, хоч аби-яким малярем! Зажурений і приголомшений невдачею, з розбитою надїєю вертав ся Тарас Григорович в Кирилівку до батьківської хати, де ждала єго неминуча сварка з осоружною мачухою і її дітьми. Тяжко було єму вертати до того „пекла“; та більш нїкуди було йти тай порадити ся нї з ким було: він прийшов до думки, зробити ся в Кирилівцї пастухом, та ходячи за громадською чередою читати любу свою, украдену у Богорського, книжечку з кунштиками.
І дїйсне він став за пастуха і про сей то час згадує він в одному з найлїпших своїх віршів, написаному р. 1847.
„Минї тринадцятий минав,
Я пас ягнята за селом“.
Та не до пасїння ягнят було тому, кого природа так щедро надїлила висшими дарами духовними!
Пастух Тарас, певна річ, вигнавши череду куди на взлїсє, чи до ставка, сам зачитаєть ся було де під могилою або під розлогою вербою у холодку своєю краденою книжкою, задивить ся на кунштики її, або оглядуючи сине небо, зелену рівнину, ширає мріями геть понад землею і стане єму „так любо-любо неначе в Бога“,[1] а череда тим часом розійдеть ся на всї боки. Бігай тодї за нею, зганяй до гурту. Не без того було, що яке там з череди вскочить в спаш, або інче заблудить ся, а хозяїнам з того морока. Одно слово — генїй українсько-руського слова показав ся недотепним пасти „стада непорочныхъ“. Тодї брат єго Микита, що був вже сущим парубком, взяв ся привчити єго до хлїборобства або до стельмаства. І з того нїчого доброго не вишло. Непосидющий Тарас — покине було в полї волів без догляду, а сам піде блукати по ярах та по гаях. Ще труднїйше було привчити ся єму до струга, та до сїднї на стелюзї.
Показавши свою недотепність нї до пастуства, нї до хлїборобства, нї до стельмаства, немаючи духової спроможности жити вкупі з мачухою, Шевченко кидає батьківську хату і пристає до кирилівського попа Григория Кошицї за погонича: що б доглядати товар, коний, та їздити за кучера. Отець Григорий і єго жінка були людьми добрими, патриархальними і з достатками. У попа бз^ло добре господарство, два великих
- ↑ Кобзар II. 110
