чистив би палїтру, мив би пензлї і щітки, а на пекарнї чистив пристрої куховарські — кострулї, ножі, сковороди, перемивав посуду. Нема що й казати, що нова, зовсїм несподївана для Тараса, професия не вабила його до себе, не спроможна була знївечити в душі його поривання до малярства, викоренити в його серцї несьвідоме ще тодї йому почуттє потреби сьвіту. Нова професия, не відповідаючи його кебетї і вдачі, стояла перед ним парканом, що загорожував йому стежку до своєї любленої мети: — зробити ся малярем. Тарас се тямив, а ще більш — почував. Але не можна було йому не тямити й того, що проти волї панської нїчого не вдїєш… Покинути Дмитренка і пекарню? утїкти? Добре! але-ж — де дїти ся, куди притулити ся, куди сховати ся?… Хто прийме волоцюгу без пашпорту?… Навкруги скрізь те саме: панство, крепацтво та неволя! Про степи, про Кубань — хоч Тарас може й чув, так то-ж далекий сьвіт! Доки туди доплентаєш ся, тебе десять разів спинять десь на дорозї, яко волоцюгу, „безпаспортного“… Тоді що?…. Ноги в пута, руки на зад і етапом до „владѣльца“ в Ольшану, а тут вже неминуче різки, а там може и „лоб!“ в москалї!… Нї! тїкать не рука! Та нехай би і втїк куди далеко, так з чого-ж він жити ме? До роботи звичайної — він не пристане, бо він її і не вміє і вона його не тягне… От коли-б до маляра… Але-ж жаден маляр без паспорту не прийме; а паспорту нема… Нема й другої ради як нудити ся в пекарнї, тихцем покорити ся панській волї, та крепацькій долї… Так не така-ж у Тараса вдача була, що-б корити ся, немов віл той в ярмі! Тай не легко йому, трудно було корити ся: благородний дар високих талантів ворушив йому душу; хлипнівський дякон-маляр бентежив йому серце; дим і чад пекарнї не спроможні були заступити надїю зробити ся „хоч аби яким малярем“. Дмитренко і пекарня хоч і приголомшили ту надїю, але не викоренили її і — певна річ — Тарас марів єю; вона зоріла йому на обрію життя, миготїла десь — хоч далеко — предалеко, так далеко, що хлопець не спроможен був сказати собі — де вона зоріє.
У таких людий — як Тарас — хоч би як вони не корили ся, хоч би як не підлягали волї гнобителїв людського життя і духу, до віку не зникне та підойма до сьвіту і волї, якою надїлила їх природа. Природа — се сам Бог! в які пута її не куй; хоч в які тюрми її не муруй, а вона, чи сяк, чи інак, змагати меть ся за своє право людське — і до останньої спромоги протестувати ме за право жити по власній волї, відповідно своєму призначенню, аби тільки не шкодячи життю инчих. Так було і з Шевченком; та інакше і бути не могло з людиною, що носила в собі величезну силу поривання до сьвіту і волї. І хоч як богацько притерпів Тарас, а таки вийшов з ярма на волю з темного льоху на сьвіт Божий. Енерґія сьвіту завсїгда непомірно міцнїйша за енерґію темноти.
