і „Художника“ 1856, — Шевченко каже: „рад би відповідати до тебе — тим же серцю любим словом, — але я такий заляканий, що бою ся рідного звуку любого, найпаче тепер“. Отсе саме примушувало його, пишучи московською мовою, пильно стерегти ся, щоб в писаннях не зачепити нїчого такого, щоб могло нагадувати його „злочинство“. Ми бачимо, що в „Художнику“ він не тільки не згадує про читання книжок українських, але не споминає і про письменника нашого Гребінку, що, як бачити мемо, сприяв ного визволенню з кредацтва. Тим то — оповідання „Художник“ він веде від себе і не згадує про Сошенка. Але нам не трудно під тими масками пізнати в особі — художника, героя оповідання — самого Тараса, а в особі добродія його — Івана Максимовича Сошенка.
Яко оповідання автобіоґрафічне „Художник“ має велику вагу і інтерес; з його знати, що переживала душа поети, що почувало його серце в найважнїйші моменти його віку. Тут бачимо і темну драму крепацтва і ясне сяєво нового життя Шевченка.
„Художник“, Записки і листи Шевченка — се найпевнїйші материяли для життєписи його взагалї.
І скрізь на славній Українї
Людий у ярма запрягли
Пани лукаві… Гинуть, гинуть
У ярмах лицарські сини…
…Де нема сьвятої волї
Не буде там добра нїколи.
Шевченко.
Отой Дмитренко, що правив з Ольшаної добрами Енґельгардта, взявши Шевченка, на 16 роцї його віку, до гурту челяди панської, невідомо з якої речи, гадав зробити з його куховара і повернув його на пекарню, навчати ся куховарству. Звістно се була тільки спроба, щоб перш нїж виряжати хлопця до двору, подивити ся, чи є у його кебета до штуки кулїнарної. А вже-ж коли-б стало знати, що з нашого кобзаря вийде добрий кухар, тодї-б, певна річ, його віддали-б в науку — деінде: чи в Варшаві, чи що; бо Енґельгардт — був великий пан і кухаря про його треба було не аби-якого.
Таким чином — недавнє пастуша, одягнене тепер в демикитонову куртку, опинило ся в науцї у Дмитренкового куховара. Куховарство — те-ж має свою систему і свою азбуку. Азбукою сїєю для Тараса було — вибирати попіл з печи, носити дрова, виносити помиї. У маляра — він
