реказав їх тодї, коли сам він був вже людиною доволї пристарковатою, коли память його вже підтоптала ся. Те, що чув Сошенко з уст самого Шевченка про його вік парубочий до викупу з крепацтва — він чув, — се певна річ, — в другій половинї рр. 30, а Чалому він росповів про те лїт через тридцять. Не буде нїчого дивного, що за такий довгий час — дещо Сошенкова память погубила, дещо, зовсїм не хотя, переіначила, або не так осьвітила. Опріч того в книзї д. Чалого не можна не добачити інде чимало субєктивізму, інде польонофобство і брак погляду безсторонного.
Того часу, як д. Чалий компонував свою життєпись Шевченка, оповіданнє „Художник“ — не було ще надруковане; тим то, гадаю я, він і не покористував ся з його і нічого з „Художника“ не завів до свого „Своду“. А тим часом „Художник“ дає біоґрафови чимало материялу життєписного.
„Художника“ Шевченко написав р. 1856, значить — на засланню, в Новопетровському. Хоч би Шевченко й не назвав свого оповідання автобіоґрафічним, так і тодї, перечитавши його, не можна не вгадати зразу, про кого йде річ і хто такий отой художник — головний герой оповідання. Правда — автор деінде переіначив обставини, а про те власні назви дїячів — він лишив без переміни: перед нами наймення живих людий кінця 30 і початку 40 років: Брюлов, Венециянов, Вєльгорський, Губер, Жуковський, Йоахим, Михайлов, Тарновський, Штеренберя. От через се, та ще коли ми зауважимо, що в „Художнику“ декотрі епізоди списані так само як і в „Записках“ Шевченка, то сьміливо материял з „Художника“ можна брати яко життєписний і, часом, більш відповідний дїйстности нїж той, що інде переказує книга д. Чалого з уст Сошенка.
Оповідання „Художник“ Шевченко розказує спершу від себе, нїби він був сьвідком тих подій, лишень друга половина розказана листами головного героя, писаними нїби до автора оповідання. Але се тільки маска, маска доволї прозориста, викликана тими нелюдськими обставинами, за якими перебував Шевченко на засланню навіть і тодї ще, коли писав „Художника“. Відаємо, що по конфірмациї царя Миколи йому заборонено було писати; начальство пильно доглядало, щоб у його не було нї паперу, нї пера, нї чорнила. Перегодом, мабуть вже по смерти Миколи, дозволено було Шевченкови писати під доглядом офіцерів; одначе, можна без помилки гадати, що писати дозволено тільки по московськи. До такої гадки я прихожу — раз з того, що, починаючи з року 1851, поет, за увесь час свого перебування в Новопетровському, куди його привезено під кінець жовтня р. 1850, нїчого не написав по українськи, аж доки не прийшла до його звістка з Петербурга про визволення; а друге, що в листї своєму до Сїраковського, писаному того-ж року, яким датовано
