ного військового товариша, що ще не вкусив фруктів московської або західної культури й живе „на старосьвіцькому“ (с. 134), „нахід“ дворні і підданих панї царської няньки, сцена звичайних тодї сусїдських наїздів або находів (с. 149), серия картинок з козацького обиходу — клясична картина полків у строю („так вічній памяти бувало“ с. 157), збори козаків до війска („бояри вмиг скомпонували“ с. 156) полки на походї (с. 165) — подобні сцени так і просять олівця.
Що до наукових студий коло писань Котляревського і в звязку з тим — коло родоводу нової української лїтератури, то я в горі зазначив коротку проґраму, на яку-б бодай мали відповісти такі студиї; до сего можу додати, що при виданню писань Котляревського добре було-б доложити начерк українського громадського побуту, як він змальований в писаннях Котляревського, й порівняннє Енеіди, яко пародиї з інчими пародиями подібними (сего писання помалу дотикались, особливо в розправі д. Н. М. В. але не заходились коло него докладнїйше).
Певне, що всю ту справу має виконати не оден чоловік; для сего треба працї цїлого гурту людий, що подїлили-б межи собою роботу згідно з своїми специяльностями. Така збірна робота могла-б краще від усего показати культурні сили української громади. Істориків України взагалї й близче Гетьманщини, істориків українського письменства, фільольоґів у нас не бракує, й вони manu coniuncta змогли-б добре виконати таку роботу; єсть і артистичні сили; знайшлись би мабуть при охотї материяльні засоби для видання.
Правда, ще за півстолїття до Котляревського помічено було, що в нас „не в оден гуж тягнуть“, український роздрат пішов в приказки яко национальна ознака, і оден з сучасних Українців доводив менї, що в нас тільки такий плян, тільки такий гурт може бути сталим і згідливим, що складаєть ся з одного чоловіка; але на столїттю нашого нового культурного життя треба було-б показати, що сї сто лїт не прошли в нас марно й громада наша придбала за сей час троха культурного виховання.
