Менї давно вже хотїло ся звернути увагу громади й висловити кілька дезідератів з поводу близького нашого лїтературного сьвята; — як відомо, 1898 року мине сто лїт з часу, як оголошено друком перші піснї перелицьованої Енеіди Котляревського.
Нема чого тут широко висловляти про значіннє дїяльности Котляревського — не для того зняли ми річ, та й не така се річ, не так вияснена, щоб зазначити її в малій замітцї. Звичайно, тепер нїхто вже не зможе сказати, що Котляревський витворив нове українсько-руське письменство, сам собою, що єго дїяльність була якимсь зовсїм новим фактом без попередників. Добре відома річ і в попереднї часи не бракувало на Вкраїнї письменників, які заводили народну мову в сфери письменські; мотиви, принаймнї деякі, писань Котляревського, досить виразно виявляють ся й у попередньому письменстві, і взагалї дїяльність Котляревського стоїть в живому, непорваному звязку з культурним життєм гетьманщини, з попереднїм українським друкованим і не друкованим письменством. Але-ж таки і при сучасному становищу студий над Котляревським, при всїх відмінах в поглядах на него, незвичайне значіннє єго особистої дїяльности в культурній істориї України єсть факт безперечний. Котляревський так щиро обернув ся до народної мови, так рішуче порвав, чи краще сказати — хотїв порвати звязки з новою московською мовою й старим славянсько-українсько-польским язичиєм, в писаннях своїх так
