розбилась она нїколи цїлком на ворожі суспільні верстви, все на ново єдналась і ставала до дїла.
Вправдї під конець XVI. в. переносить ся осередок духового житя південної Руси знов до старинного Києва, братска школа у Львові підупадає. По радї переяславскій (1654) відходить лївобережна Україна з Києвом до Росиї, а се ослабляє звязь поодиноких земель південної Руси. Але мимо то держить ся братство львівске й дальше, удержує друкарню й школу, видає книжки церковні, богословскі й для шкіл людових. Унїяти-Василіяни трудять ся пильно над істориєю рускої церкви (Кульчиньский), для народа видають Народовіщаниє й Богогласник. Під сам конець XVIII. в. виходять в Почаєві гарною народною мовою проповіди Добриловского. В першій четвертинї нашого столїтя приготовляє учений Гарасевич лїтопись (Annales) рускої церкви, що скоро стала звісна — ще в рукописи — рускій молодежи у Львові й Віднї й викликала щирий відзив жалю по смерти автора з уст Николи Устияновича („Не дивуй ся чужинонько, що ми плачем на веснї… 1836). Гарасевич і Зубрицкий дуже добре лучать давну нашу руску богословску й історичну лїтературу з часами новими.
Так отже нїколи цїлком не переривалась нитка, що нас лучила з минувшиною; а минувшина ся сягає дуже давних часів й не могла же пройти без слїду. Бачимо се й на провідних гадках і дїяльности Маркіяна Шашкевича. Ті гадки, що держались столїтями серед суспільности, не могли не проявитись в чуткій душі сучасного поета. Читаючи щирі, теплі слова Маркіяна, пригадуємо собі такіж слова наших письменників часів попередних: слова піснї про похід Ігоря — про недолю й славу Руси; слова Мономаха про добро рускої землї; слова Паломника, що моливсь в сьвятій землї при гробі Спасителя „за князїв руских і за всїх христіян рускої землї“; слова сьвітлих духовних, що вступають ся за рабами й підданими, мирять князїв, вступають ся за переслїдованими (1097), не допускають „убиства“ (1101), заступають ся (як сьв. Теодосий) „за многими — перед судиями и князи“, й прямо кладуть собі за задачу вдержувати мир і любов: „Княже, ми єсми приставлени в руской земли востягивати вас от кровопролитья“… Відзиви Вишеньского, Барановича… і львівский „порядок шкільний“ наведені повисше. У Маркіяна — то саме щире тепле серце, ті самі відносини чи до справ народних, чи до родини, товаришів, прихожан, то саме високе розумінє свого післанництва.
Є у Маркіяна й та сама чутливість на гарні виливи внїшні, що єї бачимо в кождім часї у нашім письменстві: він з залюбованєм знако-
