єва: тут були на пів рускі князї, тут перебували митрополити, тут були численні, можні, ще довший час рускі — роди, такі як Острожских. Мимо унїй становила Литва по конець XV. в., а вчасти й опісля, осібну державу, з осібними князями й княжою радою. Тут було близше до західної Европи, були безпосередні зносини з просьвіченим міщаньством Нїмеччини й прочої Европи. В Нїмеччинї-ж тодї приготовлялась реформация, а скрізь в Европі процвитав гуманїзм. Нїмець, міщанин Швайпольт Фіоль друкує в Кракові 1491-ого р. — чей не для своєї приємности, а щоб відповісти наглячій потребі Русинів — словяньскі церковні книги, і покутує за се на інтервенцию краківского епископа в тюрмі. Полочанин Франц Скорина, що був мабуть учеником унїверситетів віттемберского й пражского й приятелем Лютра й Мелянхтона, друкує в рр. 1517–1528 в Празї й Вильнї переклад біблїї й инші церковні книги для Русинів; біблїю видає виразно „людем посполитим к доброму наученію, накладом Богдана Онькова сина, радци места Виленьского“. Як живі були звязи з Нїмеччиною можна судити на пр. з сего, що 1560-ого р. була переписана словяньска псалтира в Штольцемберку, на передмістю Ґданьска (Яґіч, назв. кн. 71), а таких і подібних сказівок знайдесь з часом без сумнїву більше.
Численні по руских містах нїмецкі міщани, що своїм звичаєм жили в тїсних зносинах з своєю властивою вітчиною й не могли не брати живої участи в сучаснім великім духовім движеню Нїмеччини, не могли й не запомочи своїх руских братів міщан. Нїмецкі звязки товарискі, закони (ордени) духовні й сьвітскі (на пр. рицарскі, мійскі цехи, звязки міст (почавши від Ганзи, що до неї належав Новгород), мійскі школи, стали взором для наших братств і братских шкіл. А в міру як збільшалась перевага шляхти й упадали привилеї міст, ставались інтереси сих міщан щораз близші й спільнїйші з інтересами руских міщан і селян; як впевняє Самовидець, було в рядах козацких чимало міщан.
Але хоть перші слїди нового духового житя на Руси провадять нас на Литву, то скоро бачимо, що ті нові завязки кріпко вкоріняють ся й розвивають ся як раз на галицкій Руси. Якийсь час веде навіть Львів перед, по-части побіч, по-части яко переємник Вильна й Острога; львівске братство й єго школа стають взором для прочої Руси.
Поперед всего постарались львівскі міщани о основанє осібного руского епископства у Львові, на місце знесеного галицкого собора (1539., грамотою короля Жигмонта I.). На львівске мійске братство звертають скоро увагу царгородскі патріярхи: надають єму провід між рускими братствами, потверджають і розширяють єго права (1586, 1588),
